Чорний інтерн в окружному шпиталі тепер дивився, як Мері Янґ вмирає від пневмонії.
Інтерн її не знав. У Мідленд-Сіті він пробув лише тиждень. Він навіть не був громадянином Америки, хоча вивчав медицину в Гарварді. Родом з племені індаро, ніґерієць. Звали його Кипріян Уквенде. Він не відчував спорідненості з Мері чи іншими американськими чорними. Він відчував спорідненість лише з племенем індаро.
Вмираючи, Мері була самотньою на планеті, так само як Двейн Гувер або Кілґор Траут. Вона нікого не народила. Друзів чи родичів при її смерті не було. Тож свої останні слова на планеті вона сказала Кипріянові Уквенде. В неї не залишилося сили на дихання, щоб завібрували голосові зв’язки. Вона могла лише безгучно ворушити губами.
Ось усе, що вона могла сказати про смерть: «Ой-йой».
Як усі земляни в мить смерті, Мері Янґ надсилала слабкі нагадування про себе тим, хто її знав. Вона випустила невеличку хмаринку телепатичних метеликів, і один з них торкнувся щоки Двейна Гувера, за дев’ять миль від неї.
Двейн почув стомлений голос звідкілясь позаду голови, хоча там нікого не було. Голос Двейнові сказав: «Ой-йой».
Шкідливі Двейнові речовини тепер змусили його завести машину. Він виїхав з незабудованої ділянки, спокійно проїхав Юніон-авеню, яка йшла паралельно до автомагістралі.
Він проминув своє основне підприємство, яким було «Парк понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду», і повернув на паркувальний майданчик нового «Голідей Інн». Двейн володів третиною готелю — у партнерстві з провідним ортодонтом Мідленд-Сіті, д-ром Альфредом Марітімо, і Біллом Міллером, який серед іншого був головою ради з умовно-дострокового звільнення виправної колонії для дорослих в Шепердстауні.
Двейн піднявся сходами через чорний вхід на дах, нікого не зустрівши. Місяць був повний. Були два повні місяці. Новий Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі виглядав як прозора сфера на опорах і тепер освітлювався зсередини — і був схожий на місяць.
Двейн глянув на сонне місто. Тут він народився. Перші три роки свого життя він провів у дитячому притулку лише за три милі від місця, де стояв. Тут його всиновили і вивчили.
Він володів не лише аґенцією «понтіаків» і часткою нового готелю «Голідей Інн». У його власності були також три «Бурґер Шефс», п’ять автомийок самообслуговування і частки літнього кінотеатру на Цукровому Струмку, радіостанція WMCY, ґольфове поле «Три клени» і тисячу сімсот простих акцій «Баррітрон лімітед», місцевої фірми електронної апаратури. Він володів десятками незабудованих ділянок. Він був у раді директорів Національного банку округу Мідленд.
Але тепер Мідленд-Сіті здавалось незнайомим і лякало Двейна.
— Де я? — сказав він.
Він навіть забув, наприклад, що його дружина Селія вчинила самогубство, проковтнувши «Драно» — суміш гідроксиду натрію і алюмінієвого порошку, яким чистили каналізаційні труби. Селія стала невеличким вулканом, оскільки складалася з тих самих речовин, які зазвичай забивають труби.
Двейн навіть забув, що його єдина дитина, син, виросла і стала відомим гомосексуалом. Його ім’я було Джордж, але всі кликали його «Банні». Він грав на піаніно в коктейль-барі нового «Голідей Інн».
— Де я? — сказав Двейн.
Розділ 7
Кілґор Траут відлив у чоловічій вбиральні нью-йоркського кінотеатру. На стіні біля паперових рушників висіло оголошення. Рекламували масажний салон під назвою «Гарем султана». Масажні салони були чимось новим і захопливим у Нью-Йорку. Чоловіки могли зайти туди, щоб пофотографувати голих жінок або порозмальовувати оголені жіночі тіла водорозчинними фарбами. Чоловіків могла старанно розтирати жінка, аж поки їхні пеніси не випорскували сперму в пляжні рушники.
— Ото повноцінне життя і веселе, — сказав Кілґор Траут.
Олівцем на плитці біля паперових рушників було написано послання. Ось воно:
Траут пошарив у кишені за ручкою або олівцем. У нього була відповідь на це питання. Але не було чим писати — навіть спаленого сірничка. Тож він залишив питання без відповіді, але ось що він би написав, якби знайшов чим писати: