А з’ясувалося, щоб вести нормальне життя, їм треба було всього лишень споживати щодня менше за мільйонну частку унції йоду.
Моя мама зруйнувала свої мізки хімікатами, які мали діяти як снодійні.
Коли я чуюся пригніченим, я приймаю маленьку таблетку — і знову стаю веселим.
І таке інше.
Тому, коли я вигадую героя для роману, великою спокусою для мене є сказати, що він є тим, чим він є, через пошкоджені дроти або через мікроскопічні дози хімікатів, які він того дня з’їв або не з’їв.
Що я сам думаю про оцю книжку? Вона мені огидна, але мої книжки мені завжди огидні. Мій друг Кнокс Бурґер одного разу сказав про якийсь громіздкий роман, що той «читається так, наче його написав Філбойд Студж». Ось ким я себе вважаю, коли пишу те, що я вочевидь запрограмований писати.
Ця книжка є подарунком самому собі на мій п’ятдесятий день народження. В мене таке відчуття, ніби я перетинаю гребінь даху — вибравшись на один зі схилів.
Я запрограмований поводитись по-дитинячому в п’ятдесят — ображати «Всіяний зорями стяг», мазюкати фломастером зображення нацистського прапора, анального отвору і багатьох інших речей. Щоб дати вам поняття про зрілість моїх ілюстрацій для цієї книжки, ось мій малюнок ануса:
Думаю, це спроба звільнити свою голову від усього цього сміття — анусів, прапорів, трусів. Так, у цій книжці є малюнок трусів. Я також викидаю героїв зі своїх інших книжок. Більше не збираюся ставити лялькові вистави.
Думаю, це спроба зробити свою голову такою ж порожньою, якою вона була в день мого народження на цій ушкодженій планеті п’ятдесят років тому.
Гадаю, саме це повинні зробити більшість білих американців і не-білих американців, які наслідують білих американців. В будь-якому разі речі, що вклали в мою голову інші люди, не пасують одна до одної, часто ні до чого не придатні і потворні, не гармонують одна з одною, не гармонують з життям, яким воно насправді є поза межами моєї голови.
Я не маю культури, не маю людяної гармонії в моїх мізках. Я вже не можу жити без культури.
Тож ця книжка — тротуар, засипаний сміттям, мотлохом, який я викидаю через плече, подорожуючи назад у часі до одинадцятого листопада 1922 року.
У моїй зворотній подорожі я прийду до того дня, коли одинадцяте листопада, до речі, день мого народження, було святковим днем, названим «Днем перемир’я». Коли я був хлопчиком і коли Двейн Гувер був хлопчиком, усі люди всіх народів, які воювали в Першій світовій війні, зберігали мовчання впродовж одинадцятої хвилини по одинадцятій в День перемир’я, який був одинадцятим днем одинадцятого місяця.
Саме в цю хвилину 1918 року мільйони і мільйони людських істот перестали безглуздо вбивати одне одного. Я говорив зі старими чоловіками, які в ту хвилину були на полях бою. Вони так чи інакше сказали мені, що та раптова тиша була Голосом Божим. Тож посеред нас усе ще є люди, які пам’ятають той час, коли Бог явно промовляв до людства.
День перемир’я став Днем ветеранів. День перемир’я був священним. День ветеранів таким не є.
Тож я викину День ветеранів через плече. День перемир’я збережу. Я не хочу викидати нічого священного. А що ще священне? Ох, «Ромео і Джульєтта», наприклад.
І вся музика.
Філбойд Студж.
Розділ 1
Це оповідь про зустріч двох самотніх, худорлявих, доволі старих білих чоловіків на планеті, яка швидко вмирала.
Один з них був автором наукової фантастики, на ім’я Кілґор Траут. У той час він був ніким і вважав, що його життя скінчилося. Він помилявся. Після тієї зустрічі він став однією з найбільш улюблених і шанованих людських істот за всю історію.
Чоловік, з яким він познайомився, був автомобільний дилер, дилер «понтіаків», на ім’я Двейн Гувер. Двейн Гувер був на межі безумства.
Слухайте:
Траут і Гувер були громадянами Сполучених Штатів Америки, країни, яку коротко називають Америкою. Це був їхній національний гімн, повна нісенітниця, як і безліч іншого, що їм доводилось сприймати серйозно: