Траутові працедавець і співробітники не мали поняття, що він письменник. Якщо на те пішло, то й жоден шанований видавець ніколи не чув про нього, хоча він і написав сто сімнадцять романів і дві тисячі оповідань на ту мить, коли познайомився з Двейном.
Він не робив жодних копій того, що писав. Він відсилав рукописи, не вкладаючи заадресовані конверти з маркою заради їхнього ґарантованого повернення. Інколи він навіть не вказував зворотної адреси. Назви і адреси видавництв він знаходив у журналах, присвячених літературним справам, які він жадібно читав у відділах періодики громадських бібліотек. Так він познайомився з компанією під назвою Бібліотека світової класики, яка публікувала грубу порнографію в Лос-Анджелесі в штаті Каліфорнія. Вони брали його оповідання, в яких зазвичай навіть не було жінок, щоб додати об’єму книжкам і журналам із хтивими фотографіями.
Вони ніколи не казали йому, де і коли йому сподіватися на друковане видання. Ось що вони йому платили: дірку з бублика.
Вони навіть не надсилали йому авторських примірників книжок і журналів, у яких він друкувався, тож він мусив сам їх шукати у крамницях порнографії. І назви, які він давав своїм історіям, часто були зміненими. «Міжгалактичний виконроб», наприклад, став «Фанатом губ».
Однак найбільше тривожили Траута ілюстрації, які підбирали його видавці: вони не мали жодного стосунку до його оповідей. Наприклад, він написав роман про землянина на ім’я Делмор Скеґ — холостяка в околиці, всі мешканці якої мали велетенські сім’ї. І Скеґ був науковцем, і він винайшов спосіб репродукувати себе самого в курячому бульйоні. Він зчісував бритвою живі клітини з правої долоні, розмішував їх в бульйоні і виставляв цей суп під космічне проміння. Клітини перетворювалися на немовлят, які виглядали точнісінько як Делмор Скеґ.
Невдовзі в Делмора почало з’являтися по кілька немовлят на день, і він запрошував сусідів розділити його гордість і втіху. Він масово хрестив цілі сотні немовлят нараз. І прославився як добрий сім’янин.
І таке інше.
Скеґ сподівався змусити свою країну ухвалити закони, які б забороняли заводити надмірно великі сім’ї, але законодавча вдала і суди в проблему вникати не захотіли. Натомість вони ухвалили суворі закони проти того, щоб неодружені особи володіли курячим бульйоном.
І таке інше.
Ілюстраціями до цієї книжки були мутні фотографії кількох білих жінок, які робили мінет одному й тому самому чорному чоловікові, який, неясно чому, мав на голові мексиканське сомбреро.
Тоді, коли він познайомився з Двейном Гувером, найбільш поширеною Траутовою книжкою була «Чума на колесах». Видавець заголовка не поміняв, але закрив більшу його частину і ціле Траутове ім’я огидною наклейкою, що давала таку обіцянку:
Розчахнутим бобриком була фотографія жінки без трусиків з розведеними ногами, так що виднілася її вульва. Цим виразом вперше скористались фотокореспонденти, які часто зазирали жінкам під спідниці під час нещасних випадків і спортивних подій, з-під пожежних сходів і такого іншого. Їм було потрібне кодове слово, аби крикнути для інших репортерів, знайомих поліціянтів, пожежників і таких інших, на що можна подивитися, якщо вони того захочуть. Слово було: «Бобрик!»
Бобер насправді великий гризун. Він любить воду, тож будує дамби. На вигляд він отакий:
Бобер, який дуже збуджував фотокореспондентів, виглядав ось так:
Ось звідси виходять немовлята.
Коли Двейн був хлопчиком, коли Кілґор Траут був хлопчиком, коли я був хлопчиком і навіть коли ми всі стали літніми і старшими чоловіками, обов’язком поліції й судів було дбати про те, щоб зображення отих звичайних отворів не вивчали і не обговорювали особи, які не мають стосунку до медичної практики. Чомусь вирішили, що розчахнуті бобрики — у сто тисяч разів поширеніші за справжніх бобрів — мають бути таємницею під найсуворішим захистом закону.
Тож люди божеволіли через розчахнуті бобрики. Також вони божеволіли через м’який, слабкий метал — хімічний елемент, який чомусь проголосили найбажанішим з усіх елементів, і називався він золотом.
І божевілля за розчахнутими бобриками поширювалося на трусики, коли Двейн, Траут і я були хлопчиками. Дівчатка з усіх сил ховали свої трусики, а хлопчики з усіх сил старалися їхні трусики побачити.
Жіночі трусики виглядали ось так:
Одна з перших речей, яких Двейн ще хлопчиком навчився у школі, фактично був віршик, який він мусив викрикувати, якщо випадково побачить на майданчику дівчачі трусики. Його навчили інші хлопчики. Ось цей віршик: