Я дав йому ті самі ноги, що й Творець Всесвіту дав моєму батькові, коли він став жалюгідним старим. То були тонкі блідо-білі палиці. Зовсім без волосся. У химерних візерунках варикозних вен.
І за два місяці після того, як Траут отримав свій перший лист від фана, я придумав, що він знайде у своїй поштовій скриньці запрошення виступити з промовою на мистецькому фестивалі на американському Середньому Заході.
Лист був від голови фестивалю Фреда Т. Баррі. Він з повагою, мало не з благоговінням звертався до Кілґора Траута. Він прохав його стати одним із кількох видатних приїжджих учасників фестивалю, що триватиме п’ять днів. Фестиваль мав би відзначити відкриття Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі в Мідленд-Сіті.
У листі про це не йшлося, але Мілдред Баррі була покійною матір’ю голови, найбагатшого чоловіка в Мідленд-Сіті. Фред Т. Баррі за свої кошти збудував цей новий центр мистецтв — напівпрозору кулю на стояках. Вікон вона не мала. Коли освітлювалася вночі, куля нагадувала повний місяць на горизонті.
Фред Т. Баррі, до речі, був того самого віку, що й Траут. Вони народилися в один день. Але, звичайно, вони не були схожі. Фред Т. Баррі навіть уже не виглядав як білий чоловік, хоча був чистокровним англійцем. Що старішим і щасливішим він ставав і що більше випадало його волосся, то більше він виглядав як старий екзальтований китаєць.
Він так скидався на китайця, що почав одягатися як китаєць. Справжні китайці часто сприймали його за справжнього китайця.
Фред Т. Баррі зізнався у своєму листі, що він не читав творів Кілґора Траута, але з радістю це зробить до початку фестивалю.
— Вас гаряче рекомендував Еліот Роузвотер, — сказав він, — який запевнив мене, що ви, можливо, найвидатніший з живих американських письменників. Не може бути вищої похвали.
До листа був прикріплений чек на тисячу доларів. Фред Т. Баррі пояснив, що це кошти на транспортні витрати і на гонорар.
То була велика сума. Траут раптом став казково багатим.
Ось як сталося, що запросили Траута: Фред Т. Баррі хотів, щоб в центрі уваги на Фестивалі мистецтв Мідленд-Сіті була казково дорога картина з олійним живописом. Хоч який багатий, він не міг собі дозволити купити таку картину, тож він шукав, де б її позичити.
Перший, до кого він звернувся, був Еліот Роузвотер, у чиїй власності був Ель Ґреко вартістю три мільйони доларів, а то й більше. Роузвотер сказав, що фестиваль може взяти картину з однією умовою: запросить для виголошення промови найвидатнішого з усіх живих письменників, які пишуть англійською мовою, і ним був Кілґор Траут.
Траут посміявся з улесливого запрошення, але потім відчув страх. Оце знову хтось чужий порушував приватність його похоронного мішка. Втомлено закотивши очі, він адресував це питання до папуги:
— Звідки цей раптовий інтерес до Кілґора Траута?
Він ще раз перечитав листа.
— Вони не тільки хочуть бачити Кілґора Траута, — сказав він. — Вони хочуть, щоб він був у смокінґу, Білле. Тут сталася якась помилка.
Він знизав плечима.
— Можливо, вони запросили мене, бо знають, що в мене є смокінґ, — сказав він.
Він дійсно мав смокінґ. Костюм лежав у дорожній скрині, яку він тягав за собою з місця на місце понад сорок років. Там були іграшки з дитинства, кістки бермудського орлана-білохвоста і ще багато цікавинок — зокрема смокінґ, який він одягав на танці якраз перед випуском із середньої школи імені Томаса Джефферсона в місті Дейтоні штату Огайо 1924 року. Траут народився на Бермудських островах і там ходив до початкової школи. Але потім його сім’я переїхала до Дейтона.
Його середня школа була названа іменем рабовласника, який також був одним із найвизначніших теоретиків у питанні людської свободи.
Траут вийняв зі скрині смокінґ і вдягнув. Смокінґ був дуже схожий на той, що його одягав мій батько, коли був старим-престарим чоловіком. Тканину вкривала патина зеленавої плісняви. Деякі з наростів нагадували жмутики тонкого заячого пуху.
— Для вечора підійде, — сказав Траут. — Але порадь мені, Білле, що одягають у Мідленд-Сіті до заходу сонця? — Він підтягнув штанини, виставивши гомілки в ґротескних орнаментах. — Бермуди і шкарпетки, га, Білле? Зрештою, я родом з Бермудських островів.
Він протер смокінґ вологою шматою, і пліснява легко зійшла.
— Не люблю такого, Білле, — сказав він про грибки, яких убивав. — Грибки мають таке ж право на життя, як і я. Вони знають, чого хочуть, Білле. Сам дідько не знає, чого тепер хочу я.