— Ти хочеш глобалізацію?
— Я хочу тебе, — усміхнулася вона.
— Знову?
— Так, але спершу хочу знати, що діється у світі.
— Ми і є світ. Люди зараз, мабуть, усі кохаються. Сніг — це кохання, — поцілував її Зарецький.
— Я знаю. Ти — мій світ.
— Зараз поглянемо, що там діється, — Зарецький потягнувся за ноутбуком, увімкнув його, але Інтернету не було.
— Інтернет вирубило.
— Надовго?
— Надовго. У непогоду це часто буває.
— Значить, це на краще.
Богдан узяв пульт й увімкнув телевізор, скакав по каналах, але не міг знайти новини. На «5 каналі» йшла якась передача про Францію, Людмила сказала, що скоро мають бути новини. Вони їх дочекалися. Показували репортажі з різних регіонів. Україна була в полоні снігу. Державні установи не працювали, крім медичних закладів, школи та університети відмінили навчання, магазини закрилися, транспорт зупинився. У Києві на вулицях каталися лижники та сноубордисти, журналісти відзняли сюжет про голих сноубордисток, як вони з’їжджали вниз по Андріївському узвозу. Невеликі продовольчі магазинчики перетворилися в барлоги, до яких вели лише вузькі тунелі, прорубані лопатами. Малеча гралася в снігу, центральними порожніми вулицями спокійно прогулювалися люди, гралися сніжками, будували сніжні фортеці та ліпили сніговиків. Те саме відбувалося в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Львові, Луцьку та інших містах. Комунальні служби були паралізовані, місцеві влади капітулювали перед стихією. На трасах у різних куточках країни понад добу, відрізані снігом від світу, у своїх машинах потерпали люди, які не мали ні харчів, ні води. Їм на допомогу намагалися прийти волонтери, служби порятунку, а також добровольчі дружини та підрозділи міністерства оборони.
— Це надовго, — задумано сказав Богдан.
Людмила запитально на нього поглянула.
— Цікаво — скільки це триватиме?
— Це має для тебе значення? — усміхнулася вона.
— Мабуть, ні.
— І це прекрасно, — радісно промовила Людмила, — таке буває лише раз у житті. Ти ж ніколи про таке навіть і не здогадувався? Правда ж? А тут — маєш.
— Точно, — поцілував її в голову. — Як твоя мала? У неї все гаразд?
— Усе чудово. Я недавно з нею говорила. Я би більше переживала, якби вона зараз була тут.
— Чому? — здивувався він.
— Тому що не знати, чим усе це скінчиться.
Людмила враз стала ніби чужою, вона напружено думала й дивилася в стелю. Зарецький, поклавши голову на праве вухо, спостерігав за виразом її обличчя.
— Ти маєш на увазі… нас?
— Ні. Не нас.
— А що з нами станеться? Я вже казав — рано чи пізно нас відкопають у якомусь двадцять другому столітті, — однак на його жарт Людмила не відреагувала.
Зарецький підвівся і сів біля неї.
— Ти зараз десь далеко-далеко, — сказав Богдан і пальцем провів по рельєфу її носика, опустився до повних розтулених губ, які поцілував.
— Не переживай, я вже повертаюся, — усміхнулася вона й розвернулася до нього.
У її оченятах не було й сліду печалі, а лише товклися веселі бісики.
— Але що ти мала на увазі?
— Ну який же ти зануда!
— Чого? — здивувався Зарецький.
— Тут все триває довше, повільніше і зі складнішими наслідками, — усміхнулася вона.
— Сподіваюся, все минеться.
— Я також сподіваюся, — усміхнулася вона, пригорнувшись до нього, — давай про це не думати.
— Давай.
— Але ж думається, — після хвилин мовчанки сказала вона.
— Це правда — думається, навіть мимоволі.
Людмила обійняла його, міцно пригорнулася, ніби боялася втратити. Зарецький дивився в її очі-безодні, бачив, як вони поблискували — чи то від сліз, чи то від вогню. Шкіра її лиця пашіла, ніби вона мала температуру. Попри шалену втому, вони кохалися, непорушно лежали, повільно блукаючи руками по тілу одне одного, потім кохалися знову.
20
Вони прокинулася від дзвінка на мобільний Людмили. Непокоїлися за Богдана Зарецького, який з’їхав із готелю. Вона сказала, що з ним усе гаразд. Потім повідомили, що семінар неможливо більше проводити, поки не розчистять дорогу до конференц-залу, а оскільки учасники не можуть виїхати, то пропонується зустрічатися в холі готелю та в барі на «дружні розмови» та для «ділових контактів». Богдан ледве встав — тіло гуділо від вчорашньої боротьби з високим снігом. Він вийшов надвір, але від побаченого навіть не здивувався: сніговий покрив уже виріс до пояса, застеливши рівною білою ковдрою все подвір’я аж до рівня замків у гаражі та до клямки на хвіртці й воротах. Пелехатий, спокійний сніг падав далі, падав безперервно й тихо, як нічого й не бувало. Спершу на Зарецького напав відчай, адже зі снігом доведеться боротися довго й постійно — не знати коли він припиниться; потім він опанував себе й розмірковував, що слід робити. Траншею потрібно копати до воріт, а також робити від неї відгалуження до гаража. Зрештою, в гараж можна потрапити через навісний коридор із будинку, який веде в кабінет покійного чоловіка Людмили. Вирити траншеї — ще не проблема, міркував він, але захистити їх від нового шару снігу — це складніше. Зарецький думав про накриття для траншей. Сніг, якщо падатиме далі, перетворить захищені траншеї в такі собі тунелі, якими можна буде спокійно переходити від воріт до будинку і не думати про постійне звільнення їх від снігу. У гаражі він бачив поскладані довгі широкі дошки, також можна буде розібрати стелаж під стіною.