Після сніданку Зарецький взявся за роботу, з великими боями він добрався до воріт і повернувся, потім знову пройшовся з лопатою, вибивши в снігу невелику вузьку стежку. Потреби вичищати сніг аж до асфальту не було, тому він його талував. Біля входу до будинку, де закінчувалися ґанкові сходи, Зарецький розчищав ділянку від снігу ще ретельніше. Він знову повернувся до воріт і розчистив ділянку, щоб відчинялася хвіртка. Коли її відкрив, то побачив шар снігу до пояса, який буквально зупинився перед входом. Неподалік, метрів за двадцять праворуч, Богдан почув чоловічі голоси, вони розмовляли, сміялися, а іноді сопіли. Він здогадався, що чоловіки також борються зі снігом. Зарецький окликнув їх, вони підтвердили його здогадку, що пробивають траншею через увесь провулок до центральної вулиці селища, також вони запропонували йому долучитися до них. Богдан їм крикнув, що спершу мусить відкопатися і пробити прохід до їхньої траншеї. Вони перестали копати, Зарецький відчув запах цигарки і закурив також. Він чув їхнє дихання, балачки, сопіння, рипіння снігу під ногами. Мужики сказали, що зараз усе селище риє траншеї, що деякі траншеї вже сполучилися одна з одною і навіть виводять до супермаркету. Богдан усміхався і намагався собі це уявити. Вони також сказали, що сніг із траншей потрібно вичищати щодня, інакше їх знову засипле. Після перекуру вони знову взялися за роботу. Зарецький повернувся на подвір’я, і в нього знову зіпсувався настрій: він стільки працював лопатою і майже нічого не досягнув.
21
Сніг, самий тільки сніг. Зарецький думав лише про нього.
— Господи, та лишися ти того ровера, здався тобі сніг, — усміхалася Людмила.
— Треба зробити прохід до траншеї в провулку.
— Навіщо тобі той прохід?
Зарецький здивовано на неї поглянув, а вона стояла на порозі, закинувши одну ногу, й далі лукаво усміхалася.
— Треба, щоб був вихід.
— Нема ніякого виходу. Навіть коли він і буде — це не вихід.
— Як це?
— Пересидимо два тижні — тоді можна буде спокійно виходити, — сказала вона.
— Два тижні! Як два тижні? Але ж це стільки часу!
— У цій ситуації часу не може бути. Як ти цього не розумієш?
— Як це нема?
— Я тобі вже казала — тут усе зовсім по-іншому: хана всім дедлайнам.
— Але ж я не можу два тижні нічого не робити і лише сидіти, чекати, коли зникне сніг. Мені треба термінал, пошта.
— Навіщо тобі термінал?
— Як це навіщо? А гроші?
— Навіщо тобі гроші?
— Як це навіщо?
— Усе зачинено. Жоден магазин не працює. Що ти хочеш купити? А якщо банкомат і працює, то з нього ще вчора, мабуть, вигребли всю готівку, і навряд чи банкомат зможуть поповнити — до нього спершу треба доїхати, щоб поповнити.
— Добре, банкомат — це зрозуміло. А пошта?
— А навіщо тобі пошта?
— Як це навіщо?
— Вона не працює. Чого тобі раптом так закортіло йти на пошту? Якби не було цього снігу і пошта працювала, то вона б тобі була просто до лампочки. Зізнайся собі: хочеш ти того чи не хочеш, але доведеться все це перечекати. Я би на твоєму місці все кинула і пішла би зі мною пити каву, — усміхнулася Людмила і зникнула за дверима.
Зарецький прозрів: до нього лише зараз дійшло, що це може затягнутися не на декілька днів чи навіть тиждень, а на добрих півмісяця або й більше. Сніг повільно падав. Богдан гнівно жбурнув лопату і пішов пити каву. Він зрозумів, що так швидко звідси вибратися не вдасться, навіть коли сніг перестане падати, не знати, скільки часу він буде танути, не знати, як довго техніка розчистить провулок, щоб він зміг виїхати на центральну дорогу і повернутися до Житомира.