— Ну чого ти такий непосидючий?
— На тому світі відпочинемо.
— Навіщо тобі цей сніг?
— А, може, я хочу з тобою прогулятися центральною площею?
Вона розсміялася. Раптом він підніс пальця до губ і сказав: «Тс-с-с!» Вони замовкли і слухали: з товщі снігу було ледь-ледь чути голоси.
— Там є люди! — захоплено сказав Зарецький.
— Звісно ж, є. А куди вони мали подітися? — здивувалася Людмила.
— Ні. Ти не розумієш! Там є люди і вони рухаються. А якщо вони рухаються, значить, у них є така потреба.
— Ну то й що?
— Як це «ну то й що»? Люди ходять у гості, спілкуються, бухають, обмінюються новинами. І не зарилися, немов кроти, у свої нори.
— Значить ми — як кроти?
— Я такого не говорив. Добре, пора мені знову працювати.
Його очі блищали, ніби від азарту, і він потягнувся за лопатою.
— Тільки не сьогодні! — сказала Людмила, — я тебе минулої ночі всього розтирала, думала, що від болю м’язів здурієш.
— Це корисно — треба щодня долати біль і тоді м’язи звикнуть. Це я тобі кажу як штангіст.
— Пішли готувати їсти, мій штангісте, — усміхнулася вона.
Людмила пішла в будинок, а Зарецький курив і прислухався до шуму в сніговій стіні. Певний час було тихо, потім почулися жіночі голоси, буквально поруч, ніби на відстані простягнутої руки, але за декілька хвилин голоси віддалилися вліво — в глибину провулку, в напрямку до ріки. Богдан ще дужче запалився пробивати прохід до траншеї. Він ходив сам не свій, за роботу взявся б уже, однак сильно боліли плечі та буквально відривалися руки. Він зайшов у будинок — темний, хоч виколи око, бо сніг ззовні завалив вікна і денне світло в приміщення не проникало; гукнув Людмилу; вона відповіла, що зараз порається на кухні, і Зарецький навпомацки пішов через коридор до неї, потім помітив тьмяне миготливе жовтаве світло — і пішов на вогник свічки, що стояла на столі. Людмила сиділа на стільчику, майже в напівтемряві, і чистила картоплю. Богдан сказав, що з погреба треба дістати картоплю, буряк, моркву, цибулю, словом усе, бо є небезпека підтоплення, особливо, коли сніг почне танути. Людмила схвально кивнула. Зарецький попросився оглянути кабінет над гаражем, можливо, там є речі, які знадобляться.
Людмила задумалася, а потім її зіниці радісно розширилися:
— Там є великий ліхтарик!
— Ліхтарик? На батарейках?
— Ні — з динамо-ручкою, яку можна накручувати, а потім він певний час від цього буде світити.
— Дуже добре, — усміхнувся він.
— Пішли, я тобі все покажу, — Людмила відклала ніж, витерла мокрі руки об рушник і взяла свічку.
Вони піднялися дерев’яними сходами в кімнату на горищі, через невелике вікно вона була освітленою денним світлом, яке їм боляче різонуло очі. Кімната була обшита полакованою дерев’яною вагонкою, в центрі знаходилися невеликі пластикові двері зі склом. Людмила відчинила їх, і вони вийшли у прохолодний вузький коридор, який тягнувся метрів шість над повір’ям.
Їй подзвонили на мобільний. Людмила розмовляла дуже стримано, іноді навіть сухо, переважно короткими фразами або поодинокими словами: «так», «ні», «побачимо», «не впевнена», «це моя справа», «я сказала — це моя справа». Зарецький здогадався, що вона розмовляла з мужчиною.
Після дзвінка Людмила змінилася: стала задуманою та неуважною, ніби забула, чого вони прийшли в цей коридор.
Крізь вікна навісного коридору Богдан дивився на подвір’я, на свою траншею, яку викопував останні дні. Потім він поглянув на сусідні території: з-під снігу стирчали крони фруктових дерев, будинки були наполовину поглинуті білим, рівномірним покровом, який досягав іноді навіть металочерепиці, з коминів повільно йшов дим, а зверху й далі рівномірно падав повільний, пелехатий, густий сніг. З горбочка, на якому стояв будинок Людмили, селище нагадувало покинуте людьми поселення, яке невпинно поглинала біла-біла пустеля, затираючи найменші сліди колишнього життя. Крізь бадилля дерев удалині Зарецький розгледів пам’ятник Шевченку на центральній площі, будинок із поштовим відділенням, було видно навіть фрагмент вивіски. В одній незначній точці він помітив, як іноді з’являються шапки і голови людей, хоча їх самих не було видно. Зарецький здогадався, що люди ходять якраз там, де знаходиться центральна вулиця — певно, розчищена, якщо їх так багато. Значить, не все так погано — подумав він і усміхнувся.