Людмила прийшла через хвилин двадцять. На ній була блакитна куртка з тонкими білими й синіми смугами, що перетиналися й витворювали дрібні квадратики, а також світлі, високі, прогумовані боти та темно-сині джинси. Русяве хвилясте волосся прикривало їй чоло, а ззаду спадало на плечі. Богданові вона здалася такою ж прекрасною, як і під час минулих зустрічей: той же відкритий, доброзичливий погляд і довірливий голос. Її вуха ховалися під кумедними великими рожевими навушниками, обтягнутими волохатою тканиною, наче м’які іграшки. Вона була трохи схожою на тінейджерку, але пишнішою у формах і зі зрілим, ніби втомленим, поглядом.
— Чому ви без шапки? — занепокоївся Богдан.
— Не холодно — відлига.
— Але носик почервонів, — пожартував Зарецький.
— Зі мною завжди так, — усміхнулася вона.
Він моментально зніяковів, бо слово «носик», яке в нього вирвалося ніби ненароком, могло здатися їй надто панібратським, а вони ж, попри тривале знайомство, так і не перейшли на «ти». Людмила, як тактовна людина, могла не подати виду, що їй це не сподобалося. Зарецький почувався не в своїй тарілці. Що вона подумала?
Людмила сіла біля нього в машину, й вони рушили до готелю, де для гостя представниками медичного центру було заброньовано номер. У холі крутилося близько двох десятків інших учасників семінару, одні говорили між собою англійською, інші — українською та російською. Зарецький впізнав кількох знайомих, із якими бачився раніше на подібних заходах, і кивнув їм, дехто підійшов до нього, міцно потискаючи руку, лізли з балачками, але Богдан чемно не втягувався в розмову. Людмила допомогла занести його спортивні сумки в номер, хоча він категорично відмовлявся.
6
Віолетта витирала в квартирі пил, увімкнувши музичний телеканал, вона ретельно пройшлася з ганчіркою по меблях спершу у вітальні, потім взялася витирати підвіконня та кілька книжкових полиць у спальні. Вона подивилася на фотографію, де вони з Богданом обіймалися на тлі вечірнього Егейського моря. Чоловік дуже любив цю фотографію, часто казав, що це були щасливі миті їхнього спільного життя. Він тримав її перед книгами на полиці й постійно повертав на місце, коли дружина витирала пил і ховала фотографію в альбом. Віолетта подивилася на засмаглу пару в темних окулярах і кисло посміхнулася, їй здалося, що це було давно-давно, ніби в нереальному часі, ніби на фотографії не вона, а інша дівчина, лише зовні схожа на неї. Вона відчинила шафу-купе і дістала порохотяг. Увагу привернули дві велетенські, темно-сині, нові дорожні валізи на коліщатках, яких вона раніше не бачила. Віолетта витягнула їх із шафи-купе, валізи виявилися важкуватими, спробувала їх відкрити, але на замках стояли коди з цифрами. Вона пробіглася очима по полицях, де були поскладені речі, на полицях побачила прогалини між іншими речами і все зрозуміла: Зарецький зібрав більшість свого одягу і, мабуть, склав його у ці валізи. Віолетта сіла біля валіз на підлогу і розридалася. Вона настільки була приголомшеною побаченим, що не знала, як повестися.
7
Зарецький раптом згадав, що в дитинстві, здається — у першому класі, одного разу проїздив через це село в гори: він трохи з острахом придивлявся до понурих і грізних гір, які, мов велети, зупинилися над крихітною, змієподібною дорогою, до високих смерек, під зеленими гілками яких ховалася таємниця, що привертала увагу малого Богдана, а прохолода і затінок ще більше розбурхували його фантазію, він також придивлявся до випадкових і незнайомих людей із засмаглими обличчями й чорними, ніби вугілля, очима. Зарецький уперше потрапив у край, який був йому незнайомий і який сильно різнився від тих місцин, де мешкали його дід і баба, понад річкою Случ. Йому здавалося, що кінця тій дорозі ніколи не буде і що вони з батьком їдуть на край світу, бо за кожним різким поворотом їх чекав інший поворот, а за ним ще інший. Іноді Богдан поглядав із вікна машини на прірви, що виднілися праворуч: там, у цілковитій прохолоді, він бачив невелику бурхливу річку, густі непрохідні дерева та грізні кам’яні провалля. Картини баченого його заворожували, але від них було й трохи моторошно. Зарецький згадав, як йому захотілося пити і батько зупинився біля однієї придорожньої хати; вийшов старий-старий дід у чорній шапці, могутніми порепаними руками він помив у мисці темно-синій виноград, потім вичавив його в кухоль і дав малому Богданові. Виноградний сік був прохолодним і дуже смачним: згадуючи це, Зарецькому захотілося випити соку. Тоді з батьком вони їхали у далеке поселення, що було аж у самісінькому тупику дороги, де мешкав його приятель Жора — ліпший дружбан ще з часів навчання в університеті, з яким батько був нерозлийвода. Разом вони ходили у геологічні експедиції в Бурятії та в Середній Азії, навіть обмінялися дружинами, про що обидва потім не шкодували; разом вони підзаробляли на будівництві, кочували з міста до міста, аж поки життя не розкидало їх по різних закутках. Жора не визнавав телефонний зв’язок і робив дивні приймачі, які дарував своїм приятелям, — він час від часу подавав сигнали про себе, і його друзі ловили ці сигнали — хто в Києві, хто у Львові, а хто за межами України. Жора свідомо обрав шлях відлюдника, зрікшись сім’ї і цивілізації, — він жив високо в горах, знався і водився з чабанами, випасав овець на полонинах, куди вирушав з іншими пастухами на півроку; одного разу батько впіймав черговий сигнал від Жори, а було то, напевно, десь на початку вісімдесятих, і йому страшенно закортіло його провідати. Зарецький усміхнувся, згадуючи батькові помаранчеві «жигулі» і те, як вони їхали тоді в гори. Вони довго шукали Жору, спершу його порожню хату, до якої ледве дійшли, — машину довелося поставити біля сільського магазину, а потім, розпитавши в місцевих про Жору, подалися в гори, де чувся скрип і тріщання дерев, які падали. Жора посадив малого Зарецького на довжелезний стовбур, наказав міцно триматися за обрубки грубих гілок і спустив його з гори аж під свою хату. Малий Зарецький, кермуючи зрубаним деревом, стрімко летів із ним униз, поки не з’їхав до паркану Жориного подвір’я. Жора жив дуже бідно, але симпатично. Він майстрував, любив вовтузитися з деревом, мав чимало інструментів і декілька станків. На подвір’ї, в металевій загорожі, він тримав великого білого, волохатого пса, який люто гавкав до чужих. Зарецький також згадав, як збирав із Жорою гриби та ягоди. Коли вони переходили через чиєсь велетенське пасовище, що охопило підніжжя гори аж до лісу, то побачили молодого чорного бика, який спершу гнівно фиркнув, а потім помчав на них. Жора із затиснутою в зубах цигаркою ледве добіг до паркана і пірнув між його горизонтальними дошками, малий Зарецький зробив те саме. Він згадав очі бика — великі, неприступні, пильні, й усміхнувся. Зарецький часто думав, від чого Жора відмовився заради такого життя; раніше, будучи юним і зеленим, він ще не знав, що людина носить у собі океани хаосу і впорядкованості, рай і пекло, власну цивілізованість і дикість, які штовхають її в мить вибору, коли важкі обставини допікають, в обійми одного з полюсів.