Прізвисько «Бліда поганка» до неї прикріпилося несподівано: вона запросила на свій день народження — в актовий зал Центру — невелике коло співробітників, переважно директора, його заступників і завідувачів відділів. Ігор Матвійович і Ярослав Дмитрович також туди потрапили. Усі пили шампанське, вино, коньяк, закусювали різними салатиками, бутербродами, нарізаними шинками, ковбасами, сиром, фруктами. Але після цього банкету декільком співробітникам, а серед них Ігорю Матвійовичу та Ярославу Дмитровичу, стало геть зле зі шлунком.
Ігор Матвійович сказав:
— Відьма.
Ярослав Дмитрович добавив:
— Бліда поганка.
— Славо, точно! Бліда поганка! Зриш у корінь, — пожвавився завідувач відділу й випив пігулку від болю у шлунку.
Роки минали. Бультер’єр, яка перенесла інсульт і яку страшна хвороба наполовину паралізувала, несподівано померла. Дракула ще раніше пішла на пенсію, так жодного разу більше і не привітавшись із працівниками відділу. Бліду Поганку перевели працювати в іншу державну установу. Було ще декілька генеральських тьоток, але вони також непомітно з’явилися нізвідки і так само непомітно зникли, певно, відчуваючи не свій формат праці, або ж ішли з інших, невідомих нікому, причин.
Після навали генеральських тьоток наступило затишшя. Якраз до сьогоднішнього дня, коли Ярослав Дмитрович тільки-но вийшов із відпустки.
— Так чого ж це я тебе покликав? — задумався Ігор Матвійович і показав Ярославу Дмитровичу на крісло.
— Ви казали про мій кабінет. Скільки там є місць.
— Усе вірно. Так от, до нас уже приписали нових тьоток. Одну я вже відшив — її перекинуть на сусідній відділ. Але от інша виявилася не по зубах, словом, навіть директор навідріз відмовився про неї говорити. Блатняк конкретний, що тут ще скажеш. Так от, Славо, я оце подивився на свій доленосний трудовий шлях. Мені вже п’ятдесят восьмий пішов. Я вже трохи натерпівся. Бери, друже, генеральську тьотку під своє крило, роби з нею що хочеш, хоч любов’ю займайся — ну, тільки не в робочий час і не на території. Це я, звісно, жартую.
— До чого ви хилите? — усміхнувся Ярослав Дмитрович.
— Забирай її до себе, я не маю де цю тьотку навіть примостити. Хочеш — зроби її своєю помічницею, хочеш — припахай як слід. Роби все, що тобі заманеться. Я вже старий із ними воювати.
Генеральська тьотка з’явилася в кабінет Ярослава Дмитровича наступного дня, з самого ранку. Кабінет одразу наповнився її дикими солодко-в’їдливими парфумами. Вона була пофарбованою в крикливо-фіолетовий колір і на голові носила якусь зачіску-клумбу. Подвійне підборіддя, напіврозкриті очі, стиснуті губи не віщували для Ярослава Дмитровича нічого доброго. Вона сухо привіталася, представилася Антоніною Річардівною. «Ясний пень, така грізна і не Річардівна», — подумав Слава. Генеральська тьотка подивилася на порожній стіл, який принесли лише вчора під вечір, і накинулася з купою обурених запитань.
— Чому моє робоче місце й досі не облаштоване?
— Я не відповідаю за облаштування робочих місць, — усміхнувся Ярослав Дмитрович.
— А за що ви відповідаєте?
— Я є вашим безпосереднім керівництвом.
— У такому разі вам необхідно подбати, щоб робочі місця ваших працівників були облаштовані належним чином.
— Вони і так облаштовуються належним чином.
— Тоді нехай мені принесуть мій комп’ютер, телефон, канцелярське причандалля, лампу для читання, аудіоколонки, течки для паперів, усе необхідне для праці.
— Похвально бачити, коли людина так рветься працювати.
— Я не вбачаю тут нічого смішного, — сказало подвійне підборіддя.
— Коли вам облаштують місце — на вас чекає дуже відповідальне завдання.
— Яке ще завдання? — насторожилася Антоніна Річардівна.
— На вас чекає дуже відповідальне завдання — підготовка моніторингу.
— Якого ще моніторингу? — насторожилося подвійне підборіддя.
— Моніторингу рішень в освітній сфері, які діють у країнах Європейського Союзу.
— Якого Європейського Союзу? Мені нічого такого не казали. Я не повинна такого робити… Що це все означає?
— Це означає, що ви будете моніторити ситуацію, вивчаючи іноземні сайти освітніх та урядових організацій, будете робити узагальнення, компонувати матеріал по темах, головну суть викладати в коротких резюме і так далі.
Антоніна Річардівна обурено витріщила на нього очі, вона цілий робочий день лопотіла про свою важливість, про те, коли, де і ким вона працювала, а Ярослав Дмитрович лише усміхався, казав «чудово» і висловив сподівання, що цей вагомий досвід знадобиться у подальшій роботі.