— Справді, — задумалася Софійка.
— Це все — окей, — підняв Ден папірця, і його рука зависла з ним у повітрі над тарілкою зі шматочками баварських ковбасок, — але це все матеріал тільки для першого розділу. Лише третина роботи.
Софійка розгубилася і поклала ложечку на блюдечко. До американо вона так і не доторкнулася. Розенкранц, помітивши, що вона захвилювалася, дружньо взяв її за руку й почав всіляко заспокоювати. Він говорив, що нічого страшного нема і що це звичайнісінькі робочі моменти. Ден розпитав, що вона вже прочитала та опрацювала. Потім, вислухавши її, підказав теми двох наступних розділів, які і розкриють усю курсову. Також порадив прочитати кілька нових праць, які було надруковано минулого року, але ще нема в Україні, навіть підказав, де їх можна прочитати — одну в електронному вигляді, а іншу — в науковій бібліотеці, зокрема в зарубіжному журналі. Софійці стало трохи легше, вона вже не хвилювалася і з вдячністю дивилася на Дена.
— Головне — текст. Пора вже сідати і поволі писати. Не треба цього робити в останню ніч, ніби перед розстрілом. Тиха вода камінь точить, — усміхнувся він, і під його охайними вусами вона побачила рівні білі зуби.
Ден знову взявся за пиво, а Софійка занотовувала почуте від нього у невеличкий блокнотик, декілька разів перепитала про джерела, прізвища авторів і назви їх праць. Вечір минув приємно, вони багато говорили про прочитані книги, про улюблених авторів — романістів, поетів, культурологів, філософів, про акторів і режисерів, потім перекинулися на знайомих, але не пліткували, а згадували з повагою та усмішками.
Йому на мобільний зателефонували, він поглянув на номер і став трохи заклопотаним, вибачився, що на кілька хвилин покине — і вийшов із кабінки розмовляти. Ден невдовзі повернувся, в його поведінці з’явилися певне пожвавлення і нервозність. Розенкранц натиснув кнопку виклику офіціанта, потім ще раз. Після «Самотнього бізона» він провів її до автобусної зупинки, подякував за вечір і попрощався. Софійка зайшла в порожній автобус, сіла біля вікна, дивлячись йому вслід. Попри те, що Ден був високий і кумедно йшов, немов жирафа, — він усе одно був дуже милий. Автобус рушив, а Софійка і далі стежила за його силуетом, повернувши голову: в темряві було видно, як він розмовляє по мобілці, сильно розмахуючи руками, — певно сварився.
Софійка довго розкачувалася перед написанням курсової — багато читала, робила виписки, готувала необхідні цитати, нарешті чітко виписала план, погодила його з керівником, але саме написання роботи відклала на наступний семестр, наприкінці якого й повинна її здати Денису Мадяру та захистити. Вона ще декілька разів спілкувалася з Деном щодо своєї курсової: двічі в телефонному режимі і ще один раз — на кафедрі. Потреби взайве йому набридати не було, тому Софійка планувала засісти за курсову відразу після новорічно-різдвяних свят.
Свята пройшли традиційно: переважно в родинному колі. Софійка трохи нудьгувала і хотіла, щоб почалися навчальні дні. Вона зідзвонювалася з подругами, і вони якраз планували, як і в минулі добрі роки, своїм невеликим колом вертепників-колядників відвідати улюблених викладачів факультету, засіяти їхні оселі та поспівати. Звісно ж, дівчата задумали несподівано нагрянути й до Дениса Мадяра.
Вадим Калачій, їхній схожий на француза-мушкетера гуру і вертеп-мен, склав графік, коли і кого будуть засіювати. До Дена вертеп мав попасти між днем Василя та Йордана. Софійка Омельянчик нетерпляче чекала.
Спершу вертеп нагрянув до ректора: вони поспівали в залі біля розкішної ялинки, господар і господиня пригощали їх чаєм із запашних трав, бутербродами з червоною ікрою, іспанським вином, цукерками. Ректор буквально розчулився від тієї кількості колядок, які співав Вадим Калачій із дівчатами. Він їх безперестанку вихваляв, а його дружина, пані Оксана, згадувала, що за їхньої молодості колядки співали лише в селах, бо в містах боялися. Жінка розпитувала у Вадима про рідкісні колядки, і він так захопився, що майже годину проговорив із нею про історію колядок, а тим часом ректор розважав дівчат теревенями про свою юність і молодість. Іншого вечора вертеп нагрянув до проректора з наукової частини, але в нього жінка — голова міського комуністичного осередку, тому ті тупо не відкрили і погасили в квартирі світло. Вадим Калачій жартома сказав до їхніх вікон: «Ну і хай собі бояться на здоров’я».
Потім вони ще пішли до одного самотнього старенького професора, який ледве ходив, а також до декана їхнього факультету. Нарешті настав той момент, коли одного вечора вертепники опинилися біля дверей Дениса Мадяра. Софійка хвилювалася як ніколи, в неї аж тремтіли руки й усе тіло. Вадим стурбовано запитав, чи вона часом не захворіла. Софійка усміхнулася й відповіла, що з нею все гаразд.