Їм відчинила дружина Дена — привітна білявка невеликого зросту, пані Мирослава. Вона була трохи здивована появою гостей, але жваво запросила до квартири та покликала чоловіка. Вадим Калачій затягнув колядку, і дівчата її підхопили. Софійка Омельянчик побачила Дена, який вийшов із кімнати до них. Вона його спершу не впізнала: почорнілий, із важкими темними колами під очима, неголений — із дикою щетиною, з каламутними, почервонілими очима — він мало нагадував отого завжди бездоганного в манерах і одязі Дена, яким захоплювався увесь факультет. Розенкранц в’яло привітався, піднявши праву руку і недбало махнувши нею, зіперся на одвірок дверей до вітальні і теж почав слухати. Коли Вадим Калачій і дівчата перестали, Ден запросив усіх до вітальні. Дівчата з вертепу розмістилися на софі, а ще дві на кріслах, а Вадим Калачій зручно всівся одразу на килимі, підібгавши по-турецьки під себе ноги. Ден усміхнувся і зробив так само, а дружині гукнув, щоб зробила каву, чай, канапки. Потім він, ніби згадавши щось важливе, підвівся і приніс кілька пляшок: коньяк, біле та червоне вина. Лише тепер усі відчули, як від нього сильно тхне перегаром.
— Миросю! Ти ще довго там? — голосно гукнув він.
— Потерпіть! — почувся дзвінкий голос.
Ден, трохи хитаючись, налив гостям: дівчатам вино, а Вадимові і собі — коньяк. Дівчата розговорилися, переважно про міжнародні стипендії, навчання за кордоном, що тут реально нема що робити, повна дупа, наука — на грані дефолту, потім згадали про наукову програму у Відні, як туди можна потрапити. Ден запропонував усім випити, але Вадим сказав, що треба дочекатися господині. А Ден уже його ніби не чув і перехилив коньяк сам, випивши його залпом.
— Миросю! — знову гаркнув Ден.
Софійка сиділа на софі біля подруг і бачила, як його розібрало. Він заставляв випити Вадима, той усміхався і пригубив із ним за компанію.
Дружина принесла дві великі тарілки — на одній були канапки з ковбасою та сиром, а на іншій порізаний банан і яблука. Вона пустила це по колу, щоб усі пригощалися, і дівчата миттю розібрали канапки. Вадим запропонував тост — за господарів, і дружно випили за господарів. Ден також хильнув коньяку, закусив яблуком, потім його осяяла думка, бо лице одразу витяглося:
— Я тобі дам — «за господарів», — подивився він на Вадима та обійняв його, — ще рано за це пити! Я вас так просто не відпущу!
— Тоді за господиню! — запропонувала Софійка.
— За господиню! — підхопили гості.
Мирося усміхнулася й подякувала.
Тарілки миттю спорожніли. Софійка помітила, як Ден занервував і очима показав Миросі на тарілки. Вона хутко підвелася, зібрала їх і знову пішла на кухню. Гості веселилися від розповідей Вадима, як позаминулого року вони водили вертеп і в які пригоди вляпалися з міліцією. Були в одному елітному поселенні — вітали одного поважного чоловіка, а виявилося, що там на вулицях не можна співати — щоб не турбувати вельможних осіб. Вертеп з усіх боків оточила купа охорони, міліції й беркутів. Вадим усміхнувся, що в людей зовсім відсутнє почуття гумору, не те що традицій, — ледве вертеп відпустили, словом, суцільний жах.
Ден нервував усе більше, певно через те, чого так довго не виходить до гостей Мирося. Софійка пішла в туалет, який знаходився біля кухні і в якому ще не до кінця була викладена керамічна плитка, — господарі, певно, робили ремонт. Вона сіла на унітаз і чула, як на кухні вовтузиться Мирослава, як вона перекладає посуд, як вмикає і вимикає воду в крані. Софійка підвела голову й помітила, що у невеликому вікні між кухнею та туалетом із ванною нема скла. «Ну чого так довго?» — почула голос Дена, який певно зайшов на кухню. Мирося виправдовувалася, що в хаті більше нема чого їсти. «Ти мене ставиш в незручне становище», — сказав Розенкранц. «Денисе, до чого тут я? Якби я знала, тоді би підготувалася», — відповіла дружина. «Дістань із морозилки кров’янку, домашню ковбасу, які передала тітка з села, швиденько розігрій і принеси. Все дуже просто», — здавленим, тихим голосом тиснув він на неї. «Кров’янку ти з’їв ще минулого тижня, а домашню ковбасу… три дні тому, коли ви бухали з Володимиром Павловичем, ви її з’їли». — «Бляяя…» — вигукнув він тихо. «Пусти, мені боляче, пусти… що ти робиш? Денисе, ай…» Потім Софійка почула ляпас по обличчю й жіночий зойк.