— Валику, це вже не смішно.
— Ти про що? — заклопотано сказав він, розглядаючи кріплення на сноуборді.
— Ти лише не ображайся…
— Кажи, що думаєш. Ми завжди говоримо одне одному тільки правду.
— Добре, — сказала вона, бгаючи руки одна одною.
Він доброзичливо і запитливо поглянув на Терезію.
— Валику, піди до Ігоря на прийом.
— Навіщо?
— Розкажи йому про все це, — показала вона очима на лижі, ключку та сноуборд.
— Що ти цим хочеш сказати? Що я ненормальний?
— Я такого не казала. І ти чудово, як фахівець, знаєш, що йдеться не про це.
— А про що?
— Може, Ігор тобі як своєму колезі допоможе розібратися з певними моментами, можливо, підкаже, як чинити, коли ти маєш певні бажання і думаєш, що їх втілення — це вихід із ситуації.
— З якої саме ситуації? — в його голосі з’явилося певне нетерпіння й незадоволення.
— Можливо, я не так це сказала…
— Я чудово усвідомлюю те, що ти кажеш. Дякую за ці зауваження. Більше того — я навіть сам іноді про це думаю. Але не вважаю, що це є проблемою.
— Як знаєш, — сказала Терезія.
Після важкої кількахвилинної мовчанки Валентин сказав:
— Але я не сказав головного.
— Ти про що?
— Терапія в Ігоря не може бути ефективною.
— Чому? Він поганий фахівець?
— Ні, він один із найкращих у нашому місті.
— Так у чому річ?
— Він мене знає.
— Не розумію.
— Він мене знає. Тепер розумієш?
— До чого тут це?
— Він мене знає, як облупленого.
— А-а-а, я здогадалася. Це йому заважатиме?
— Так. Це йому не те, що заважатиме. Він буде — ніби в лабіринті, з якого не знайде вірний вихід. Це така специфіка роботи.
— Ясно, значить — тобі мізки ніхто тут не вправить? — хихикнула вона.
— Виходить, що так. Ти приречена жити з ненормальним, — усміхнувся він.
Терезія помітила, що жарти нічого не згладили. Він швидко змінився на лиці, його шкіра потемніла, ніби стала напруженою, на лобі з’явилося декілька зморшок. Валентин вийшов із будинку і допізна вовтузився на подвір’ї, потім у гаражі, гуркотів там, прибирав, перекладав із місця на місце речі, які лежали на стелажах. Терезія довго думала над сказаним, дорікала собі, що зробила йому боляче, потім погодувала Андрійка і вклала спати, наспівуючи йому колискові.
Через декілька днів Валентин сам повернувся до цієї розмови. Коли Андрійко спав у візочку на їхньому подвір’ї під тінистою грушею, Валентин обережно підійшов до дружини, аби не розбудити малюка, і сказав, що вона абсолютно права. Терезія поглянула на нього здивованим поглядом, однак миттю зрозуміла, що він має на увазі.
— Ти тільки не переживай, — сказала вона Валентинові, — я не проти цих покупок, якщо тобі це подобається. Вони ж нам не заважають, і ми щасливі. Правда?
— Так, але я не про покупки. Я думав про Ігоря. Він і справді може мені допомогти. Але не сам. Можливо, в нього є знайомий психотерапевт, який мене не знає. Тільки це надто тривалий процес.
— Ну і що? Якщо ти хочеш цього, то візьмися за цю справу.
— Ні. Тут не про мої бажання йдеться. Така терапія — це не тиждень, не місяць і навіть не півроку. Це дуже тривалий шлях — принаймні, наскільки я це поки що уявляю.
— Ну і що? Гроші — не питання. Це важливіше від грошей. Правда? Я переживаю за тебе.
— Якраз ідеться не про гроші. Я не уявляю, чи буде в мене стільки часу, щоб витратити його на цю терапію. Розумієш? Це постійний, системний рух. Усе має бути чітко розплановано і заздалегідь. Я не впевнений, що зможу витрачати стільки часу. Це відволікатиме мене від вас, від моєї практики. Я й так не завжди маю зайву годину на тижні.
Терезія, яка сиділа на невеликому ослінчику з книжкою, пригорнула його руку й обіперлася на неї головою.
— Ти все перебільшуєш. У тебе буде декілька годин на тижні, щоб проходити терапію. Подумай сам — це всього лише організація часу. Валику, ти спробуй!
Валентин заклопотано подивився собі під ноги.
— Я ось що подумав, — сказав після кількох хвилин мовчанки, — контролювати свої бажання — це насправді не проблема, інше питання, як виявити причини цих бажань, вірніше навчитися їх нейтралізувати… Одним словом, я про те, що займуся цим самотужки.
— Ти впевнений?
— Так. Із усім можна навчитися жити, — усміхнувся він, — це я говорю тобі як практик.
— Практик… чудо ти моє, золоте!
У колясці заворушився Андрійко, Терезія приклала вказівний палець до губ і сказала «тссс». Вона обережно зняла з коляски сітку проти комах, поправила на малому покривальце, знову сховала коляску під сіткою, трохи підколисала малюка, і той міцно заснув.