— Прогулятися буде краще.
— Я готова, — усміхнулася вона.
— Чудесно, — пожвавився Богдан і пішов до колиби за своєю сумкою.
Поляки із Кракова з бароном Мюнхгаузеном чудили просто дива: під музику вибивали ногами так, що аж підлога здригалася; професор Міхаіл від щастя чогось був уже без сорочки, лише в штанях і зимових чоботах. Літня жіночка зі Львова вихопила росіянина з їхнього товариства і закрутила в танці, зачарувавши своєю енергією всіх гостей.
14
Густий, мов вата, повільний сніг. Зарецький і Людмила віддалялися від ресторану, який стояв, ніби сторож, над селищем, і йшли на вогні осель удалині вузькою вуличкою, затиснутою між дерев’яними, дощаними парканами, яка стрімко спадала вниз. Людмила сказала, що зріжемо через потік, бо машини, щоб заїхати сюди, роблять значний гак, зайвих кілометрів три-чотири.
— Навіть не віриться, що можна отак спокійно йти і милуватися снігом, — задумано сказав Богдан.
— Ми багато чого починаємо цінувати, що не помічали раніше, — Людмила взяла його під праву руку.
— Усе через те, що ми розучилися повільно жити: спокійно, зважено, розмірено. Насолоджуватися кожною хвилиною, кожним краєвидом.
Зарецький обережно ступив нічною засніженою стежкою, вздовж якої стояли дерев’яні стовпці з довгими засніженими перилами. Стежка буквально провалилася в темряву, і Людмила сказала, що зараз мають початися невеличкі східці і що йти треба дуже обережно, одне за одним, бо східці зроблені на прохід однієї людини. Богдан пішов уперед, ступаючи крок за кроком униз, він тримав праву руку біля свого плеча, не відпускаючи пальців Людмили.
— Звідки ти знаєш ці партизанські стежки?
— Мені донька показала. Вона познайомилася зі старшою жінкою, в якої ми деколи купуємо козяче молоко. Ми якраз її хату пройшли — он там, зліва, за отими деревами. Мала мене в ці джунглі і завела.
— Скільки вже твоїй малій?
— Десять.
— Велика. Певно, дуже серйозна, — усміхнувся Богдан.
— Це правда, вона така ділова, модна. Любить, щоб усе було так, як вона хоче.
— Хотів би її побачити.
— Вона зараз у Львові — у своїх двоюрідних сестер. Гостює. Коли в мене відрядження, вона з ними, їм разом веселіше.
Вони зійшли з невеликої гори. Зарецький озирнувся і поглянув, звідки вони спускалися. Сніг був лагідний, мов пух. Заплющивши очі, Богдан підвів до нічного неба лице і відчув, як лапаті сніжинки падають на шкіру.
— Я також люблю сніг, — почувши голос Людмили, він розплющив очі й побачив, як вона взяла пригоршню снігу й лизнула.
Потім вони йшли мовчки. Вона знову взяла його під руку. На їхніх шапках і плечах була купа снігу. Вийшли в невеликий провулок.
— Я ніколи в тебе не питала: чому в тебе нема дітей?
Зарецький здригнувся, і йому здалося, що Людмила це відчула, бо пильно на нього поглянула; він помітив, як її спокійні очі блиснули у темряві. Він не знав, що відповісти, і сказав:
— Щоб це пояснити — легше, мабуть, написати роман.
— Це щось принципове? Чи інші причини? — обережно запитала Людмила.
Зарецький поглянув на її лице, але в темряві не міг його роздивитися.
— Мабуть, інші причини.
— Пробач, що я лізу не в свої справи.
— Та нічого. Буває. Але я дуже хочу мати дітей, — сказав він і попросив дозволу закурити.
Вони йшли мовчки. Можливо, Людмилі було не по собі, що вона завела мову про дітей. Вогник запальнички на мить освітив його обличчя, коли він прикурював, обличчя посерйознішало, витягнулося, стало ніби старшим і чужим. Людмила дивилася на його неквапні рухи і розуміла, що Богдан їй подобається все більше — в кожному його жесті була зваженість і впевненість, а це вона найбільше цінувала в чоловіках.
— Я зараз зовсім сама, — прошепотіла вона і трохи сполошилася своєї сміливості.
Зарецький глибоко затягнувся, цигарка спалахнула яскравим товстим розпеченим жаром і поволі стихла. Він випустив дим і тихо сказав:
— Розумію.
Людмила здригнулася: він несподівано стиснув її ліву руку. Зарецький тримав міцно, крізь рукавичку вона відчувала, як його пальці рухаються, намагаючись зігріти її долоню. Богдан затягнувся, піднісши цигарку до рота, потім повільно випустив дим. Вогник цигарки злегка виривав його лице з темряви. Він докурив і викинув недопалок у невеликий заметений снігом рівчак.
— Усі ми самотні, — сказав він, — і це добре.
— Чому? — здивувалася Людмила.
— Ось чому, — Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і вони пішли через лагідне біле марево в бік центру, де шуміли машини, горіли вітрини, вивіски крамниць і де ходили люди.
Удома Людмила постелила на підлозі одразу біля каміна, який перед тим розпалив Зарецький. У відблисках вогню їхні тіла були бронзово-гарячі. Вона сумирно лежала на його могутніх грудях, ластячись до нього головою. Богдан гладив її довге хвилясте волосся, перебирав його пальцями, накручував на вказівного і відпускав.
— Боже, що ти зі мною зробив? У мене не було цього вже сто років.
15
Віолетта так і не зателефонувала. Богданові також ліньки було про себе нагадувати. Він скинув рукавицю, дістав із куртки мобільний, подивився на освітлений зелений сенсорний екран, але ні повідомлень, ні пропущених дзвінків не було. Зарецькому здалося, що він випав із часу, ніби потрапив у зовсім інший світ, з іншим темпом, в якому треба по-іншому думати і навіть по-іншому дихати — неквапно, спокійно, нікуди не поспішаючи, нічим не переймаючись. Навіть думки про минуле, зокрема про нещодавні миті, здавалися тут нереальними, ніби несправжніми, ніби такі думки стосувалися героїв із прочитаних романів.
16
Зарецький дивився в бездонні теплі очі Людмили, узявши її обличчя в руки; вона розтулила свої повні губи й обережно кусала його, мов заморська птаха; потім Людмила злегка кусала його обличчя, шию, груди, кусала під пахвою, потім живіт, пестячи його язиком. Зарецький застогнав, виструнчився, його груди від глибокого дихання підіймалися й опускалися.
— Ніби до тебе нічого не існувало, — сказав він із лагідною усмішкою, цілуючи її в голову.
— Нічого-нічого?
— Ні-чо-го, — по складах мовив замислений Зарецький, — тільки порожнеча, як кажуть фізики — абсолютне чорне тіло і я в ньому незримий атом.
— Так, не існувало, — прошепотіла вона.
Зарецький заплющив очі.
— Де ти блукала?
— У темряві.
— У темряві, — ніби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, — там, де і я.
— Але ж це добре? Правда?
— Не розумію, — усміхнувся він.
— А що тут розуміти? Інакше — ми би ніколи не зустрілися.
— Справді. Значить, наша темрява була недаремною.
Під ранок вони заснули. Зарецького підняв будильник, який він виставив на мобілці. Людмила подивилася у вікно й аж присвиснула — сніг далі спокійно падав, густими клаптями неспішно летів додолу, товстим шаром укрив усе подвір’я, помітно замів ворота й хвіртку на вулицю.
— Добре, що машина в гаражі. Інакше б на готельному майданчику мені довелося зараз працювати з лопатою — розчищати навколо неї сніг.
— Це була б непогана зарядка, — всміхнулася вона.
Богдан вирішив вийти надвір і розтерти голе тіло снігом. Він гукнув Людмилі, щоб дала лопату для снігу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключі від гаража. Коли він насилу відкрив двері гаража, бо їх присипало снігом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся і взявся розчищати від снігу доріжку від будинку до воріт, а також до гаража. Він виглянув за ворота — у провулок: зі слідів на снігу були лише людські, а машиною ніхто не виїздив. Богдан розчистив невелику ділянку перед воротами і повернувся.