Щоб загарпунити паркетник, треба набагато більше вміння, ніж може собі уявити пішак, бо паркетники взагалі мало пристосовані для доріг, у заводській комплектації немає ні сталі, ні будь-яких інших залізовмісних матеріалів, у які може вп’ястися МагнаПун. Вже є надпровідникові гарпуни, здатні чіплятися за алюмінієві корпуси, індукуючи вихорові струми просто в тіло машини і проти волі власника перетворюючи її на електромагніт, але у Y. Т. такого не було. Ними можуть похизуватися переважно гардкорні скейтери з міськлавів, а вона, попри нинішню забаву, до таких не належить. Її гарпун чіпляється тільки за сталь, залізо чи (слабенько) до нікелю. Єдина сталева деталь у паркетниках такої збірки — це рама.
Вона підкрадається тишком. Орбітальна площина її пуна майже вертикальна, за кожним обертом кінець ледь не черкає блискучий гравій, яким устелені дороги міськлаву. Коли вона тисне на кнопку запуску, кінець стартує з висоти трохи більше сантиментра, летить на інший бік вулиці, трішки вгору, просто під днище паркетника, і там присмоктується до сталі. Зчеплення надійне, надійнішого із цим згустком повітря, вінілу, фарби і маркетингу, відомим під назвою «сімейний мінівен», сподіватися годі.
Реакція миттєва, навіть непогана за мірками міськлавів. Водій хоче позбутися Y. Т. Авто зривається з місця, як навалений гормонами бицюра, якого пікадор щойно штрикнув у сраку своїм гострим штирем. За кермом не мамка, а молодий жеребчик, підліток, що, як і будь-який хлопець у цьому міськлаві, ще з чотирнадцяти років щодня пускав по вені кінський тестостерон, ховаючись для цього десь у шкільній роздягальні. Тепер він накачаний, тупий і безмежно передбачуваний.
Кермує він неакуратно, кепсько контролюючи штучно накачані м’язи. Відлите «під шкіру» бурячкове кермо пахне маминим лосьйоном для рук, він скаженіє від цього. Паркетник смикається і гальмує, смикається і гальмує, а все тому, що він фігачить по педалі газу, бо, схоже, замало просто втискати її в підлогу. Він хоче, щоб ця машина була як його м’язи: більше потужності, ніж він може опанувати. Натомість вона йому лише заважає. Як компроміс, він гатить по кнопці з написом ПОТУЖНІСТЬ. Негайно вискакує і гасне інша кнопка — ЕКОНОМІЯ, нагадуючи йому, ніби на шкільній демонстрації, що ці два поняття несумісні. Невеличкий двигун машини понижує передачу, видаючись потужнішим. Він уже не відриває ноги від педалі газу і, проїхавши Котедж-Гайтс-роуд, мінівен збільшує швидкість до сотні.
Під’їжджаючи до того кінця Котедж-Гайтс-роуд, де вулиця вливається в Бельвуд-Веллі-роуд, він помічає пожежний гідрант. У КНВВ безліч пожежних гідрантів, — і з міркувань безпеки — вельми вишуканих, — для підвищення вартості житла; там це не просто приземкуваті залізні боввани з вибитим на них ім’ям якоїсь богом забутої ливарні часів Промислової Революції, аж кошлаті від сотень полущених шарів дешевої казенної фарби. Ці гідранти зроблено з міді, щочетверга їх полірують роботи, їхні величні труби здіймаються просто з ідеальних підхімічених газонів та вигонів у міськлавах, а трохи вище — розходяться, пропонуючи потенційним вогнеборцям асортимент із трьох можливих роз’ємів для під’єднання шланга. Їхній дизайн розробили на комп’ютерних моніторах ті самі естети, що спроектували Дина-вікторіанські будинки, витончені поштові скриньки та могутні мармурові вказівники вулиць, які, ніби менгіри, вивершують кожне перехрестя. Вони розроблені на комп’ютерах, але з думкою про елегантність давно забутого минулого. Пожежний гідрант — це те, що зобов’язана мати на своєму газоні кожна людина зі смаком. Пожежні гідранти — це те, що ріелторам не доводиться ретушувати на рекламних світлинах.
І цей блядський кур’єр зараз подохне, його намотає на один із цих гідрантів. Жеребенко-Тестостеронський про це подбає. Він бачив такий маневр по телеку — а там фігню не показують — і не раз повторював його подумки. Розігнатися до максимальної швидкости на Котедж-Гайтс, тоді одночасно рвонути ручник і вивернути кермо. Кузов мінівена розверне на сто вісімдесят, і цей нав’язливий кур’єр полетить далі на своєму нерозривному тросі, ніби на хвості батога. Полетить просто в пожежний гідрант. І звитяжитиме тоді Жеребенко-Малолітній, і вільно проїде собі долиною Бельвуд, помчить нею в широкий світ дорослих людей з крутими машинами і поверне протерміновану касету з фільмом «Вояки Плоту V: Остання битва».
Нічого цього Y. Т. не знає напевне, але підозрює. Ніщо з цього не відбувалося насправді, це реконструкція психологічного середовища у таратайці. Вона бачить гідрант десь за милю від себе, бачить, як Жеребенко нахиляється і береться рукою за ручник. Усе це так очевидно. Їй шкода Жеребенка і йому подібних. Вона випускає трос, дає собі запас ходу. Він викручує кермо, шарпає ручник. Мінівен заносить убік, він пролітає повз гідрант, але її не розмазує, як він того хотів; їй доведеться допомогти. Тил машини і далі розвертає, а вона різко змотує трос, перетворюючи подарований їй момент імпульсу на прискорення, і пролітає повз машину зі швидкістю значно більшою, ніж миля на хвилину. Вона летить просто в мармуровий надгробок, на якому написано БЕЛЬВУД-ВЕЛЛІ-РОУД. Ухиляється, вписується в крутезний поворот, спиці черкають бруківку і відштовхують її від надгробка, вона перехилилася так сильно, що однією рукою може торкнутися бруківки, але спиці виштовхують-таки її на потрібну вулицю. Тим часом вона вимкнула електромагніт, що зв’язував її з машиною. Голівка гарпуна відлипає, підскакує на бруківці позад неї й автоматично намотується на котушку. Y. Т. летить просто до виїзду із міськлаву на фантастичній швидкості. Позаду щось так лунко хряскає, що в неї аж нутрощі задеренчали, — то мінівен злетів із дороги і врізався бортом у надгробок.
Вона пірнає під шлагбаум і влітає у потік в напрямку Оаху. Проскакує поміж двома BMW, ті вихляють, гудуть і скрегочуть. Власники BMW ухиляються без вагань, наслідуючи водіїв із рекламних роликів, — отак вони переконують себе в тому, що їх не обдерли як липку. Вона скручується і в позі ембріона проскакує під напівпричепом, летить просто в загородження, яке розділяє дві смуги, ніби планує звести рахунки з життям, але такі перешкоди смарт-колесам не завада. На нижній стороні загорожі є дуже класний бортик, ніби спеціально зроблений для скейтерів. Вона заїздить на бар’єр до половини, легенько відхиляється назад на дорогу, щоб м’якше було приземлятися, і повертається назад у трафік. Просто перед нею машина, і їй навіть не треба кидати магніт — вона витягує руку і кладе його на кришку багажника.
Цей водій змирився зі своєю долею, йому байдуже, він її не ганяє і везе аж до в’їзду в наступний міськлав — Білі Колони. Дуже південний, традиційний, один з апартеїдних. Великий оздоблений знак над брамою: ЛИШЕ ДЛЯ БІЛИХ. НЕЄВРОПЕОЇДИ ПІДЛЯГАЮТЬ ОБРОБЦІ.
Вона має візу в Білі Колони. Y. Т. має візу всюди — та просто в неї на грудях, маленький штрих-код. Лазер його сканує, коли вона під’їжджає до входу, і міграційна брама відчиняється. Брама прикрашена вишукано кутим залізом, але заклопотані мешканці Білих Колон не мають часу безцільно сидіти на в’їзді до міськлаву та дивитися, як брама дуже повільно відкочується вбік із притаманною Старому Півдню млосною розбещеністю, тож вона стоїть на своєрідному електромагнітному рейкотроні.
Y. Т. котиться обсадженими деревами довоєнними вуличками Білих Колон, проїздить одну мікроплантацію за іншою, досі використовуючи залишкову кінетичну енергію імпульсу, яким її забезпечив бензобак Жеребенка. Світ повниться енергією, і навіть на її дрібці можна далеко заїхати.
Світлодіоди на коробці піци блимають, показуючи 29:32, а хлопець, який її замовив — містер Паджлі — та його сусіди, Пінкгарти та Раундеси, товчуться на передньому газоні своєї мікроплантації, заздалегідь святкуючи перемогу, ніби щойно придбали виграшний лотерейний квиток. З їхнього парадного входу відкривається вид на Оаху-роуд, і вони не бачать там нічого схожого на машину доставки Коза Ностра. У них виникає певний інтерес до кур’єра, що летить до них із великою квадратною штукою під пахвою — мабуть, портфоліо, нові рекламні ескізи для якогось білошкірого маркетингового нувориша-супрематиста із сусідньої плантації, але...