Тож вони вирішили, що продовжувати розшуки безглуздо. Але королева була мудрою жінкою – вона взяла свої золоті ножиці, відрізала квадратний клаптик шовку й змайструвала маленьку торбинку. Усередину королева насипала гречаної крупи й почепила торбинку принцесі на шию. А ще вона прорізала крихітну дірочку в торбинці, тож крупа висипалася на землю, лишаючи слід за принцесою.
Знову настала ніч, собака знову забрав принцесу, щоб занести її на своїй спині до солдата, закоханого по самісінькі вуха. Вояк-бідолаха мріяв про те, як добре було б стати принцом, щоб одружитися з нею.
Пес не зауважив, як крупа розсипалась із торбинки по дорозі від замку до солдатового будинку і навіть до вікна, куди пес приніс принцесу. Тому зранку король і королева довідалися, де буває їхня донька, і солдата запроторили до в’язниці.
Ох, як безпросвітно й сумно було сидіти там! До того ж солдата налякали повідомивши, що завтра його повісять. Це були дуже неприємні новини, а крім того, він залишив кресало в будинку, де мешкав.
Зранку солдат дивився крізь заґратоване віконце, як народ поспішає, щоб подивитись на його страту. Він чув звук барабанів і бачив, як крокують солдати. Усі збігались, аби подивитись на це видовище. І підмайстер шевця, вбраний у шкіряний фартух і взутий у капці, мчав настільки швидко, що один із його капців злетів і упав навпроти стіни, де сидів солдат і споглядав на світ крізь ґрати.
– Здоров був, шевчику, – гукнув до підмайстра солдат. – Чого тобі так спішити? Там усе одно нема на що дивитися, доки я не прийду. Але якби ти збігав до мене додому й приніс мені кресало, ти б заробив чотири шилінги. Тільки мчати треба з усіх ніг!
Підмайстру сподобалась ідея підзаробити грошенят, він миттю метнувся, приніс кресало й віддав його солдату. Тож подивимось, що було далі.
За містом уже звели велику шибеницю, біля якої вишикувались солдати й зібрався кількатисячний натовп людей. Король і королева сиділи на пишному троні навпроти суддів та радників. Солдат уже стояв на драбині, й коли до нього наблизились, щоб накинути на шию мотузку, він почав благати про останнє бажання перед смертю. Йому дуже кортіло викурити люльку – востаннє у житті. Король не міг відмовити на таке прохання, тож солдат дістав своє кресало, кресонув раз, вдруге, втретє – й миттю перед ним опинилися троє псів – один із очима завбільшки, як горнята для чаю, другий із очима, неначе млинові колеса, й третій з очима великими, наче вежі.
– Рятуйте, мене хочуть повісити! – крикнув солдат.
Собаки накинулись на суддів та радників – по черзі хапали кого за ноги, кого за носа, й підкидали так високо вгору, що всі падали й розбивались.
– Змилуйся! – кричав король. Але найбільший собака схопив короля з королевою і підкинув так само, як інших. Тоді солдати й прості люди перелякалися й почали благати:
– Солдате, будь нашим королем! Бери собі прекрасну принцесу за дружину!
Вони посадили солдата до карети короля; троє собак бігли попереду й кричали: «Слава!» Дітлахи свистіли, а солдати віддавали честь. Принцеса вийшла з мідного замку і з великою втіхою згодилася стати королевою. Весілля бучно гуляли цілий тиждень, а собаки сиділи за столом як почесні гості, й дивилися на всіх своїми страшними очима.
Оле-Лукоє
У цілому світі не знайдете кращого оповідача, ніж Оле-Лукоє. Годі й шукати того, хто знає більше казок, ніж він. Увечері, коли діти сидять за столом на маленьких стільчиках, він тихесенько скрадається східцями. Потім відчиняє двері, що тихенько риплять, і сипле дітям в оченята дрібку чарівного пороху, від якого повіки злипаються, й діти не можуть бачити Оле. Потім він пробирається позад них, м’яко дме на їхні шиї, й їхні голівки починають схилятися.
Оле-Лукойє не кривдить малюків – направду він обожнює дітей, – просто гамує їх, щоб вони уважно слухали його казочки. А діти, як відомо, тихо сидіти не вміють, поки аж не вкладуться у ліжко спати. Коли малюки засинають, Оле-Лукойє сідає до них на ліжко. Він гарно вбраний: його сюртук пошитий із шовку, й навіть неможливо сказати, якого він кольору, адже тканина міниться всіма барвами від зеленої до червоної, а потім від червоної до блакитної – колір змінюється залежно від того, з якого боку дивитись. Під пахвою він обов’язково тримає парасольку. Для чемних дітей у нього є парасолька з гарними картинками – коли він її відкриває, їм цілісіньку ніч сняться гарні сни. Але є й інша – спеціально для капосних дітлахів. На цій парасольці нема жодного малюнка, тому дітям, над якими він її відкриває, спиться неспокійно, й на ранок вони прокидаються впевнені, що їм нічого не снилося.
А зараз ми послухаємо, як Оле-Лукойє протягом цілого тижня кожної ночі приходив до хлопчика на ймення Ялмар і що він йому розповідав. Загалом буде сім історій, адже в тижні сім днів.
Понеділок
– Дивись уважно, – промовив Оле-Лукойє увечері, коли Ялмар уже вкладався спати, – я зараз прикрашу кімнату.
Раптом усі квіти у горщиках перетворились на великі дерева з довгими вітами, що тягнулися до стелі, простягались уздовж стін, так що ціла кімната стала схожою на зелену альтанку. Гілля було всіяне квітами. Кожна квітка здавалась прекрасною й запашною, немов троянда. А якби квіти скуштувати на смак, то можна було би переконатись, що вони солодші, ніж варення. Фрукти блищали, мов золоті, а ще там були пироги, що аж репалися від родзинок. Краса була неповторна! І раптом долинули сумні зойки з шухляди письмового столу. Саме там лежали Ялмарові шкільні підручники.
– Цікаво-цікаво, що це? – промовив Оле-Лукоє, підійшов до столу й витягнув шухляду.
Це стогнала грифельна дошка. Вона так засмутилась через неправильно написаний розв’язок задачі, що готова була розбитись на друзки. Олівець силкувався допомогти – він стрибав на короткому мотузку, ніби песик на припоні, але нічим не міг зарадити.
А потім почулись стогони із Ялмарового зошита. Ох, слухати ці нарікання було просто жахливо! На аркушиках були зразки написання літер – біля кожної великої літери була ще й маленька. А нижче виднілись інші літери, написані Ялмаром. Хоча вони й нагадували зразки, та все ж були написані препогано: усі завалились на один бік, ніби збирались упасти кудись за лінії.
– Бачите, ви повинні стояти ось так! – промовляли зразки. – Погляньте, вам треба тримати ось такий нахил і ось так вигинатись!
– Ой, ми б хотіли так робити, але не можемо, – бідкались Ялмарові літери. – Ми так незграбно написані!
– Тоді вас треба стерти! – зауважив Оле-Лукоє.
– Ні, ні! – закричали вони й вишикувались так рівно, що приємно було поглянути.
– Мусимо відкласти наші історії й трошки позайматись із літерами, – сказав Оле-Лукоє. – Раз-два, раз-два, раз-два!
Він тренував їх, доки вони не навчились стояти рівненько і виглядати так само охайно, як зразки. Але коли Оле-Лукоє пішов і Ялмар поглянув на літери зранку, вони виглядали такими ж безладними й недолугими, як завжди.
Вівтотрок
Коли Ялмар вмостився спати, Оле-Лукоє доторкнувся своєю чарівною паличкою до меблів у кімнаті. Вони миттю навчились говорити, й кожен забалакав про своє.
Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований пейзаж – крислаті дерева, квіти у траві, широкий струмок, що протікав лісом, минав розкішні палаци й впадав у океан. Оле-Лукоє доторкнувся до картини своєю чарівною паличкою – й миттю защебетали птахи, зашелестіло листя, а хмари попливли в небі, відкидаючи тіні на землю.
Потім Оле-Лукойє підняв маленького Ялмара і допоміг йому промкнутися у намальований краєвид. І ось хлопчик опинився на осяяній сонцем галявині під деревами. Він побіг до річки й сів у маленький червоно-білий човник. Сяяли срібляні вітрила, й шість лебедів із золотими обручами на шиях та яскравими блакитними зорями на чолі потягнули човен річкою. Дерева розповідали про грабіжників і відьом, квіти шепотіли про чарівних ельфів і фей – ці історії переповідали хлопчику метелики. Рибки зі срібною та золотою лускою пливли за човном, раз по раз вистрибуючи з води. А червоні й сині птахи – великі та малі – летіли позаду двома довгими вервечками. Комарі танцювали довкола, а хрущі гули: «Дз-з-з!» Усі вони хотіли мандрувати з Ялмаром, й кожен мав що розповісти хлопчикові.