Це була приємна подорож. Інколи ліс був дрімучий і темний, а інколи він скидався на садок, наповнений сонячними променями й квітами. Коли човен пропливав повз великі палаци, зроблені зі скла й мармуру, на балконах стояли принцеси. Вони нагадували Ялмару дівчаток, з якими він часто грався разом. Одна з них тримала в руці вигадливу цукерку, зроблену у вигляді серця. Коли хлопчик пропливав повз, він ухопився за краєчок того смаколика. Кожне потягло цукерку до себе, і серце розламалось на два шматки. У Ялмара в руці лишився один шматок, а в принцеси – другий, проте хлопчикові дістався більший.
Біля кожного палацу на варті стояв маленький принц. Кожен віддавав честь, тримав золотого меча й щедро розсипав родзинки й іграшкових солдатиків – звісно ж, це були справжні принци!
Ялмар плив і плив, минаючи ліси, високі пагорби й великі міста. Врешті він дістався до містечка, де жила няня, що гляділа його, коли він був зовсім маленький. Вона побачила Ялмара, погукала його й заспівала пісеньку, яку склала сама:
Усі птахи заспівали цю пісеньку, квіти затанцювали на своїх стеблах, а крислаті дерева хитали кронами, наче це їм Оле-Лукоє розповідав свою казку.
Середа
Як страшенно лляв дощ! Ялмар чув ту зливу навіть крізь сон. Коли Оле-Лукоє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня. На вулиці утворилось величезне озеро, й до будинку підплив прегарний корабель.
– Чи готовий ти податися зі мною у мандри, юний Ялмаре? – запитав Оле-Лукоє. – Ми попливемо у далекі країни, а вже на зорі ти знову опинишся вдома.
І тієї ж миті Ялмар опинився на палубі величного корабля. Зненацька розвиднілося. Корабель поплив вулицями, обігнув церкву й подався у відкрите море. Вони пливли, аж із виднокола зникла земля. У небі виднів журавлиний ключ – птахи покинули домівку й подались у вирій. Журавлі летіли один за одним і дуже довго не мали перепочинку. Один із них виглядав таким утомленим, що вже не міг летіти. Він був останнім у ключі й незабаром відстав. Зрештою він спустився низько-низько, розкинувши крила. Махати ними було йому вже несила. Птах наштовхнувся на корабельний такелаж, ковзнув поміж вітрилами на палубу й опинився просто перед екіпажем. Моряк зловив його і відвів до корабельного курника, де тримали качок та індичок. Бідолашний журавель стояв серед них зовсім спантеличений.
– Гляньте-но на нього! – заквоктали кури.
Індик щомога надувся, аби показати, хто тут головний. Качки ходили перевальцем і кричали: «Кря! Кря!»
А журавель розповів місцевому птаству про теплу Африку, про піраміди й страусів, які бігають пустелею, як дикі коні. Але качки не розуміли, що він каже, й балакали нишком:
– Оце так бовдур! Згодні, кумасі?
Індик піддакував:
– Атож! Дурний, як чіп! – і самовпевнено ґелґотів.
Тоді журавель замовк і поринув у спогади.
– Такі у тебе гарні стрункі ноги! – сказав індик. – І по чім ярд?
– Кря, кря, кря! – розреготались качки. А журавель удавав, ніби не чує.
– Міг би посміятись із нами, – зауважив індик. – Я це влучно сказав! Ге-ге, хіба ж я не розумник? Доки ти будеш тут, ми добряче порозважаємося!
Індик знову заґелґотів, а качки закрякали:
– Ґел-ґел-ґел! Кря-кря-кря!
І птаство зняло страшенний галас.
Ялмар зайшов до курника, відчинив двері й покликав журавля. То й підстрибом попрямував на палубу. Він відпочив і виглядав щасливим. Здавалося, птах киває Ялмарові, наче дякує йому. А потім розправив крила й полетів – шлях його лежав до вирію. Кури заквоктали, качки закрякали, а індик надувся, аж почервонів.
– Завтра з вас зварять суп, – сказав Ялмар галасливому птаству.
І тут він прокинувся й побачив, що лежить у своєму ліжечку.
Ось таку чудесну мандрівку влаштував йому Оле-Лукоє цієї ночі.
Четвер
– Ану відгадай, що тут у мене? – сказав Оле-Лукоє. – Тільки не бійся – це маленька мишка. – Він відкрив долоню, де лежало гарненьке створіннячко. – Вона прийшла запросити тебе на весілля. Двійко мишей сьогодні беруть шлюб. Вони мешкають під підлогою комори, де порядкує твоя матуся.
– Але як я проберусь крізь мишачу нірку в підлозі? – запитав Ялмар.
– Полиш на мене цей клопіт, – заспокоїв його Оле-Лукоє. – Я тебе зменшу.
І доторкнувся до Ялмара чарівною паличкою, після чого хлопчик почав зменшуватись, аж став завбільшки з мізинець.
– Тепер ти можеш приміряти мундир іграшкового солдатика. Гадаю, він буде наче для тебе шитий. Коли збираєшся до вишуканого товариства, краще виглядати відповідно.
– Аякже, – погодився Ялмар і миттю вбрався, як найбільш вишколений з усіх його іграшкових солдатиків.
– А тепер будь ласкавий, сідай до матусиного наперстка, – запропонувала маленька миша. – Я з радістю відвезу тебе на весілля.
– Вам не буде важко везти мене, вельмишановна пані? – перепитав Ялмар. Миша наполягала, тож він сів у наперсток і поїхав на мишаче весілля.
Спочатку вони спустились під підлогу, тоді поїхали довгим коридором, де їхньому ридванові ледве вистачало місця. Коридор був освітлений гнилицями.
– Правда ж, пахне чудово? – запитала миша. – Стіни й підлога змащені салом. Хіба є щось смачніше?
Незабаром вони дістались до зали, де мало відбуватись весілля. По правий бік стояли панночки-мишки – вони шепотілись і хихотіли, ніби гралися в якусь гру. По ліву руч стояли миші-джентльмени й пригладжували свої вуса передніми лапками. Посередині зали загальну увагу привертала пара молодят. Вони стояли лапка до лапки на вигризеній шкуринці сиру й цілувались у всіх на очах. Щойно відбулися їхні заручини, й ось-ось мало розпочатися весілля. З’їжджались гості, згодом мишей напхалося стільки, що ніде було яблуку впасти, гості навіть молодят відтіснили до порога, й пропхатися до дверей тепер стало неможливо.
Кімната була натерта салом – так само, як і коридор. Ним і пригощали гостей. А на десерт подали горошинки, на яких родичка нареченої зубками вигризла перші літери імен молодят. Це було дуже незвично. Усі миші зійшлись на думці, що весілля було чудове, а пригощання – дуже смачне.
І Ялмар повернувся додому. Він щойно відвідав поважне товариство. Але для цього довелось повзти під підлогою й стати настільки крихітним, щоб одягнути мундир іграшкового солдатика.