Выбрать главу

Рафто порухав у кишені рукою із затиснутим револьвером, щоб переконатися, що він не зачепиться за підкладку, коли доведеться ривком витягти його звідти.

— Чому саме я? — запитав він.

— Бо ти — кращий. Я граю тільки проти кращих.

— Ти псих, — прошепотів Рафто й одразу пошкодував про це.

— Ну, у цьому я не сумніваюся, — посміхнувся той. — Але ти теж псих, дорогенький. Ми усі — психи. Без­вільні привиди, які ніяк не можуть знайти шлях до своєї обителі. Так було завжди. Ти знаєш, чому індіанці ставили ці штуки?

Чоловік постукав кісточкою вказівного пальця по дере­в’яному стовпі, на якому були вирізьблені фігури. Вони сиділи навпочіпки, одна на одній, і дивилися на затоку немигними та невидющими чорними проваллями очниць.

— Щоб утримувати душі, — продовжував чоловік. — Щоб вони не розтікалися хто куди. Але тотемні стовпи гниють. І цей згниє, ось у чому річ. І тоді душам треба шукати собі новий прихисток. Може, маску. Або дзеркало. Або щойно народжену дитину.

Із Акваріума, із загону для пінгвінів, долинув різкий хрипкий пташиний крик.

— Розповіси, чому тобі довелося її вбити? — запитав Рафто пінгвінячим хриплим голосом.

— Шкода, що гру вже скінчено, Рафто. Було кумедно.

— А як тобі стало відомо, що я натрапив на твій слід?

Чоловік підняв руку, і Рафто автоматично зробив крок назад. На долоні в того щось висіло. Ланцюжок із великим каменем у формі сльози, зеленим, з чорними прожилками. Серце Рафто глухо загупало в ребра.

— Онні Хетланн, безперечно, слід було тримати язика за зубами. Але вона дозволила собі... як би то мовити... пробовкатися.

— Брешеш, — видихнув Рафто.

— Вона сказала, що ти заборонив щось повідомляти твоїм колегам. І ось тоді мені стало зрозуміло, що ти приймеш моє запрошення і прийдеш сюди сам. Бо ти подумав, що це буде новий прихисток для твоєї душі, нове перевтілення. Хіба ні?

Холодний дощ важкими краплями стікав по обличчю Раф­то, наче піт. Він поклав палець на спусковий гачок револьвера і вимовив чітко й стримано:

— Ти вибрав кепське місце. Ти стоїш спиною до моря, а там унизу поліцейські машини вже перекрили усі в’їзди та виїзди звідси. Прослизнути не вдасться.

Чоловік втягнув у себе повітря:

— Відчуваєш запах, Герте?

— Який запах?

— Страху. В адреналіну досить виразний запах. Ну, та ти, напевне, все про це знаєш. Напевне пам’ятаєш: так само тхну­ло від арештованих, коли ти їх бив. І від Лайли пахло так само. Особливо коли вона побачила, якими інструментами я збираюся скористатися. А від Онні пахло ще сильніше. Гадаю, тому, що ти розповів їй, як померла Лайла, і вона, ледь побачивши мене, зрозуміла, що чекає на неї саму. Досить збудливий запах, невже ти його не відчуваєш? У якійсь книжці я читав, що саме за цим запахом хижаки знаходять свою жертву. Тільки уяви: тремтяча жертва намагається сховатися, але розуміє, що запах власного страху вб’є її.

Рафто дивився на руки людини, що спокійно висіли з бо­ків. Зброї в них не було. Ще не звечоріло, вони знаходяться неподалік від центру міста, одного з найбільших у Норвегії... Останніми роками він не пив і привів себе в добру фізичну форму. Реакція в нього блискавична, та й техніка ближнього бою — на рівні. Вихопити револьвер — справа однієї секунди. Але чому він наляканий так, що у нього клацають зуби?

Розділ 6. День другий. Мобільний телефон

Інспектор Магнус Скарре обіперся на спинку крісла і заплющив очі — відразу виникла по­стать людини в костюмі, що стояла до нього спиною. Він розплющив очі і поглянув на годинник. Шоста. Ну все, тепер, витративши цілий день на збір інформації про зниклу, він заслужив невелику перерву. Скарре обдзвонив усі лікарні, запитуючи, чи не надходила до них Бірта Беккер. Зателефонував до служби таксі — загальнонорвезької та столичної — і перевірив маршрути, на яких вони працювали минулої ночі в районі Хофф. Переговорив з банком зниклої, де йому підтвердили, що вона не знімала значних сум з рахунку перед тим, як зникнути, у ніч зникнення, а також наступного дня. Поліцейські, які охороняли столичний аеропорт, проглянули списки пасажирів за вчорашній вечір, але прізвище Беккер зустрічалося там лише раз: це був чоловік зниклої, Філіп, який летів бергенським рейсом. Скарре навіть поговорив із представниками фірм, чиї пороми вчора відходили до Англії та Данії, хоча зникла навряд чи могла перетнути кордон: чоловік знайшов удома її паспорт та показав його слідчим. Прискіпливий інспектор розіслав по готелях Осло та Акерсхуса факс із описом зовнішності Бірти Беккер і повідомив дані про неї усім патрульним автомобілям у столиці.

Залишилося тільки одне — пробити мобільний.

Магнус зателефонував Харрі й доповів про зроблену роботу. Той важко дихав, у трубці чувся пташиний грай. Харрі поставив кілька запитань про мобільний телефон і відключився. Скарре встав і вийшов у коридор. Двері до кабінету Катрини Братт були відчинені, там горіло світло, але всередині нікого не було. Він піднявся поверхом вище, до їдальні.

Кухня вже не працювала. На сервірувальному столику перед дверима стояв термос із напівхолодною кавою, сухарики та варення. У їдальні сиділо усього четверо людей, зате з-поміж них виявилася й Катрина Братт. Вона влаштувалася за столиком, що стояв біля стіни, занурившись у теку з документами. Перед нею стояла склянка з водою, оддалік лежав відкритий пакет із бутербродами. Читала Катрина в окулярах. Тонкі лінзи, тонка оправа — на обличчі їх було майже не видно.

Скарре налив собі кави й попростував до жінки.

— Планові понадурочні? — Він усівся поруч.

Вчулося це Магнусу Скарре чи він і справді почув жалібне зітхання? Катрина відвела погляд від документів і поглянула на нього.

— Знаєте, як я здогадався? — посміхнувся він і кивнув на пакет із їжею. — Оце приготували ще вдома. Тобто ви знали, що їдальня зачиниться о п’ятій, а вам доведеться тут сидіти довше. Бачите, я ж слідчий. Ми усі тут такі.

— Та ну? — промовила вона байдуже і взялася до своїх документів.

— Авжеж, — підтвердив Скарре, відсьорбнув кави й почав її розглядати.

Вона сиділа, трохи нахилившись уперед, отож він без усяких зусиль бачив виріз блузки і навіть біле мереживо ліфчика.

— Узяти хоча б сьогоднішню справу про зниклу жінку. Я знаю тільки те, що знають усі. Але я думаю, що ця жінка усе ще в Хоффі. Можливо, лежить десь там, під шаром снігу або старого листя. Або в якомусь озерці, або, наприклад, у струмку — їх там багато.

Катрина Братт мовчала.

— А знаєте, чому я так думаю?

— Ні, — відповіла вона без будь-якого виразу, навіть не відвівши погляду від своєї теки.

Скарре перегнувся через стіл і поклав перед нею мобільний. Катрина підвела на інспектора запитливий погляд.

— Це мобільний телефон, — довірливо повідомив він. — Ви, мабуть, вважаєте, що це недавній винахід. А між тим батько мобільної телефонії Мартін Купер ще в квітні тисяча дев’ятсот сімдесят третього року здійснив першу розмову по мобільному. Він зателефонував додому своїй дружині. Тоді він, звісно, і не здогадувався, що його винахід стане одним із найважливіших засобів, за допомогою яких поліцейські зможуть знаходити зниклих людей. Якщо хочете стати гарним слідчим, Катрино, треба прислухатися до більш досвідчених колег та всотувати отримані від них знання.

Катрина зняла окуляри й подивилася на Скарре з легкою посмішкою:

— Я сама увага, інспекторе.

— От і добре, — заохотив її Скарре. — Оскільки важливо, що Бірта Беккер була власницею мобільного телефону. А мобільний телефон надсилає сигнал, який приймається базовою станцією того району, у якому цей мобільний знаходиться. І не тільки тоді, коли ми телефонуємо, але й коли телефон увімкнений. Ось чому американці спочатку називали їх cellular phone — «стільниковими». Адже сигнал покриває якийсь простір, район, тобто ніби стільник, комірку. І там його ловить місцева станція. Я зв’язувався з телефонною компанією. Станція, яка належить до Хоффа, так само приймає сигнал телефону Бірти. Але ж ми обшукали весь будинок, і телефону там не було. І навряд чи вона загубила його біля будинку — таких випадковостей не буває... Такі от справи. — Скарре жестом ілюзіоніста, який вдало завершив фокус, підвів руки вгору. — Доп’ю каву та дзенькну оперативникам: нехай висилають пошукову групу.