— Я з хлопчиком і моїм чоловіком спочатку пошукали її в будинку, — пояснила Бендиксен.
— А де саме ви шукали?
— У підвалі. У ванних кімнатах. У гаражі. Скрізь. Просто дивно, як можна ось так узяти й утекти.
— Утекти?
— Зникнути. Поліцейський, з яким я розмовляла по телефону, попросив нас прихистити Юнаса і сказав, щоб ми обдзвонили знайомих Бі, в яких вона може бути. Ну і почекати до ранку, щоб дізнатися, чи з’явилася вона на роботі. Він сказав, що у восьми випадках з десяти зникла людина за кілька годин з’являється сама. Ми намагалися зв’язатися з Філіпом...
— Чоловік, — знову втрутився Скарре. — Він був у Бергені, читав лекцію. Професор чогось там...
— Фізики, — посміхнулася Ебба Бендиксен. — Хоча це не важливо: мобільний у нього було вимкнено. А в якому готелі він зупинився, ми не знали.
— З ним зв’язалися рано-вранці, — повідомив Скарре. — Він у Бергені, але незабаром буде тут.
— Слава Богу, — зітхнула Ебба. — Так от, коли ми зателефонували сьогодні вранці до Бірти на роботу, з’ясувалося, що вчасно на роботі вона так і не з’явилася. І тут уже ми знову зателефонували до вас, до поліції.
Скарре кивнув, підтверджуючи її слова. Харрі показав жестом, щоб він продовжував розпитувати Еббу Бендиксен, а сам підійшов до телевізора і сів на підлогу поруч із хлопчиком. На екрані вовк підпалив динамітну шашку і взявся її роздмухувати.
— Привіт, Юнасе, мене звати Харрі. Тобі інші поліцейські вже сказали, що такі пригоди, як ця, майже завжди закінчуються добре? І той, кого шукають, урешті-решт, з’являється сам?
Хлопчик заперечно похитав головою.
— Це точно, — сказав Харрі. — Як гадаєш, де зараз твоя мама?
— Я не знаю, де вона, — знизав плечима хлопчик.
— Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?
Хлопчик знову похитав головою.
— Може, є якесь особливе місце, куди мама їде, коли їй хочеться побути на самоті?
— Їй не хочеться бути на самоті, — мовив Юнас. — Їй хочеться бути зі мною.
— Тільки з тобою?
Хлопчик обернувся і подивився на Харрі. У Юнаса були карі очі, зовсім як у Олега. І в цих карих очах Харрі побачив страх, на що й слід було очікувати, а ще — провину, — її було несподівано побачити.
— А чому вони зникають? — запитав хлопчик. — Ну, ті, що потім повертаються знов?
Ті самі очі, подумав Харрі, ті самі запитання. Найважливіші.
— З різних причин, — відповів він. — Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, від чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тиші та спокої.
У коридорі почулися кроки, і Харрі помітив, як хлопчик весь зіщулився.
Динаміт у вовчій лапі вибухнув, і тієї самої миті двері вітальні позаду них прочинилися.
— Доброго дня, — привітався голос за спиною, різкий та стриманий водночас. — Який стан речей?
Харрі вже озирнувся і встиг кинути оком на чоловіка років п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком і взяв пульт. Телевізор писнув на знак протесту, і мультик щез до білої крапки.
— Ти пам’ятаєш, що я сказав про перегляд телевізора серед дня, Юнасе? — промовив чоловік скорботним тоном, який давав зрозуміти усім присутнім, що виховання дітей — геть безнадійна справа.
Харрі встав, назвав себе та відрекомендував Магнуса Скарре і Катрину Братт.
— Філіп Беккер, — промовив чоловік і поправив окуляри, зсунувши їх на перенісся.
Харрі намагався спіймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовірного підозрюваного, але очей за блиском скелець не було видно.
— Я заповзявся обдзвонити всіх, з ким вона могла зв’язатися, але ніхто нічого не знає, — заявив Філіп Беккер. — А вам щось відомо?
— Нічого. Але ви нам дуже допоможете, якщо скажете, чи усі валізи та рюкзаки на місці. — Харрі уважно подивився на Беккера й продовжив: — Тоді ми зможемо з’ясувати, було це зникнення спонтанним чи запланованим.
Беккер витримав оцінливий погляд Харрі, кивнув і подався на другий поверх.
Харрі присів навпочіпки перед Юнасом, який продовжував дивитися на згаслий екран телевізора.
— Отже, ти за водомірок? — спитав він.
Хлопчик похитав головою.
— Чому? — сказав Харрі.
— Мені шкода вовка, — відповів той пошепки.
За п’ять хвилин з’явився Беккер і повідомив, що нічого не зникло: ані дорожні валізи, ані одежа, за винятком тієї, що була на ній, плюс, звісно, пальто, чоботи та шарф.
— Гм, — Харрі почухав неголене підборіддя і покосився на Еббу Бендиксен. — Давайте пройдемо з вами до кухні, Беккере.
Беккер йшов попереду, і Харрі встиг жестом покликати Катрину, щоб слідувала за ними. Опинившись у кухні, професор попростував до кавоварки і взявся засипати каву й наливати воду. Катрина спинилася біля дверей, а Харрі підійшов до вікна і визирнув надвір. Голова в сніговика зовсім провалилася в плечі.
— О котрій ви вчора виїхали з дому і яким рейсом летіли до Бергена? — запитав Харрі.
— Я виїхав десь о пів на десяту, — відповів Беккер без зволікання. — Рейс був об одинадцятій нуль п’ять.
— Ви телефонували Бірті після того, як вийшли з дому?
— Ні.
— Як ви думаєте, що сталося?
— Гадки не маю, інспекторе. Дійсно жодної гадки не маю.
— Гм. — Харрі знову поглянув у вікно. За весь час, що вони тут, мимо не проїхало жодної машини. Навдивовижу тихе місце. Причому обійшлася ця тиша у цьому районі міста не менше ніж у два мільйони крон. — Які у вас були стосунки з дружиною? — Він прислухався до сопіння Філіпа Беккера й додав: — Я зобов’язаний вас запитати про це, бо в історіях із подружжям втікачі зустрічаються часто-густо.
Філіп Беккер кашлянув:
— Можу вас запевнити, інспекторе, у нас із дружиною були чудові стосунки.
— А може таке бути, що у неї є знайомства, про які ви не знаєте?
— Це виключено.
— «Виключено», — досить сильно сказано, Беккере. Позашлюбні зв’язки — звичайна річ.
Філіп Беккер слабко посміхнувся:
— Я не такий наївний, інспекторе. Бірта — приваблива жінка, та ще й набагато молодша. До того ж родом із родини досить вільного поводження, треба зазначити. Але вона не така. І у мене досить повне уявлення про те, що, так би мовити, зберігається у її шухлядах.
Харрі відкрив рота, щоб поставити наступне питання, але тут кавоварка грізно завуркотіла. Він передумав і змінив тему:
— Ви не помічали, чи були у вашої дружини різкі зміни настрою?
— Бірта не схильна до депресії, інспекторе. Вона не пішла вішатися до лісу й не кинулася в море. Вона кудись зникла, але жива. Я читав, що люди раз у раз зникають, а потім повертаються, причому знаходяться природні та доволі банальні пояснення, адже так?
— Ви не заперечуватимете, якщо ми оглянемо будинок?
— Навіщо?
Це було сказане різким, майже агресивним тоном, який дозволив Харрі зрозуміти: ця людина звикла командувати. Й у всьому контролювати своїх близьких. Як так сталося, що його дружина зникла з будинку, не сказавши, куди йде?.. Та й яка нормальна мати покине серед ночі десятирічного сина? Щось тут однозначно не так.
— Іноді ми самі не знаємо, що шукаємо, поки не знайдемо, — відповів Харрі. — Така практика.
І цієї миті йому нарешті вдалося спіймати погляд Беккера, що ховався за скельцями окулярів. На відміну від очей сина, очі в нього були світло-блакитні, й у них чітко читалася брехня.
— Ну, тоді прошу, — дозволив Беккер.
У спальні було прохолодно та чисто. Нічим не пахло. На двоспальному ліжку лежало плетене укривало. На тумбочці стояла фотографія літньої жінки. Її схожість з Філіпом Беккером підказала Харрі, що це його половина постелі. На другій тумбочці стояла фотографія Юнаса. У шафі з жіночими сукнями витав слабкий аромат парфумів. Харрі помітив, що вішалки висять на рівній відстані одна від одної, ніби кожна бажала, щоб їй дали спокій. Чорні спідниці, витерті короткі джинси з квітами та блискітками. В низу шафи були ящики. Харрі висунув верхній. Білизна. Чорна та червона. Наступний ящик. Панчохи та пояси. Третій ящик. Прикраси у спеціальному яскраво-червоному фетровому футлярі із заглибинами. Погляд Харрі впав на великий сяючий перстень з яскравим камінням. Футляр був схожий на мініатюрний Лас-Вегас. Жодної вільної ніші.