– Я б хотіла, щоб ми могли все почати спочатку, – зітхнула вона. – Удати, що нічого не було.
– Я знаю.
– А ще ти знаєш, що нічого з цього не вийде.
Вона спробувала промовити це ствердно, але в її голосі та словах все одно заховався маленький знак питання.
– Я хочу поїхати, – сказав він.
– Он як? Куди?
– Не знаю. Не шукай мене. Особливо у Північній Африці.
– У Північній Африці?
– Це репліка Марті Фельдмана з фільму «Красень Жест». Він хоче заховатися, але так, щоб його знайшли.
– Розумію.
Над ними в бік жовто-зеленого розмитого узлісся пропливла тінь. Вони поглянули нагору: це був один із лебедів.
– Ну і як там, у цьому фільмі, – запитала Ракель, – знайшли вони одне одного?
– Звісно.
– Ти повернешся?
– Ні, – відповів Харрі. – Я ніколи не повернуся.
У холодному підвалі одного з будинків району Тьойєн стояли два схвильованих представники місцевого самоуправління та дивилися на чоловіка в комбінезоні з товстезними окулярами на носі. Чоловік говорив, а з його рота виривалася пара, як хмарка крейдяного пороху.
– З домовим грибком завжди так: його не видно, але він є.
Чоловік зробив паузу, відкинув середнім пальцем косе пасмо, що впало на чоло, і повторив:
– Але він є!