— А за що? — поцікавився Пилип Пилипович.
— Ви ненависник пролетаріату! — гордо заявила жінка.
— Так, я не люблю пролетаріат, — сумно погодився Пилип Пилипович і натиснув кнопку. Десь продзеленчало. Відчинилися двері в коридор.
— Зіно, — гукнув Пилип Пилипович, — подавай обід. Ви дозволите, панове?
Четверо мовчки вийшли з кабінету, мовчки пройшли вітальню, мовчки — передпокій і було чути, як за ними важко і гучно зачинилися парадні двері.
Пес здійнявся на задні лапи і створив перед Пилипом Пилиповичем якийсь намаз.
Розділ 3
На розмальованих райськими квітами тарілках із широким чорним обідком лежала нарізана тоненькими скибочками сьомга й мариновані вугрі. На важкій дошці — шмат сиру зі сльозою, а в срібному кадібці, обкладеному льодом, — ікра. Між тарілками стояли тонесенькі чарочки і три карафки з кольоровими горілками. Усе це поміщалося на маленькому мармуровому столику, що гарненько підпирав величезний різьблений дубовий буфет, який пломенився скляним і срібним світлом. Серед кімнати — тяжкий, мов гробниця, стіл, накритий білою скатертиною, а на ній — два столові прибори й серветки, складені у формі папських тіар, а також три темні пляшечки.
Зіна принесла срібне накрите блюдо, в якомусь щось булькало. Аромат від блюда ширився такий, що псів рот ущерть наповнився слиною. «Сади Се-міраміди!» — подумав він і, мов палицею, загепав хвостом по підлозі.
— Сюди їх, — хижо скомандував Пилип Пилипович. — Лікарю Борменталь, благаю, та полиште ви ту ікру! І послухайте щирої поради: влийте-но не англійської, а звичайної російської горілки.
Красень кусонутий — він був уже без халата у пристойному чорному костюмі — знизав широкими плечима, ввічливо хмикнув і налив прозорої.
— Ново-благословенна? — поцікавився він.
— Та Господь із вами, голубчику, — відгукнувся господар. — Одарка Петрівна сама готує чудову горілку.
— Ой, ні, Пилипе Пилиповичу, всі кажуть, що чудова — ЗО градусів.
— А горілка має бути 40 градусів, а не ЗО, це перше, а друге, хто знає, що вони туди линули. Вам навряд чи відомо, що в них у голові!
— Та будь-що, — упевнено мовив кусонутий.
— Цілком згоден, — сказав Пилип Пилипович і одним ковтком сьорбнув усе, що було в чарчині. — Мм... Лікарю Борменталь, благаю, мигцем ось цю штучку, і якщо ви скажете, що ні... То ви мій запеклий ворог до скону. «Від Севільї до Гренади...»
Й одразу по цих словах срібною лапчатою виделкою він підчепив щось на кшталт шматочка чорного хлібчика. Кусонутий учинив так само.
Очі Пилипа Пилиповича засяяли.
— Не зле? — смакуючи, цікавився Пилип Пилипович. — Не зле? Ну, скажіть, шановний лікарю.
— Неперевершено, — щиро зізнався кусонутий.
— Авжеж!.. Зважте, Іване Арнольдовичу, холодними закусками і супом заїдають лише більшовицькі недобитки. А людина, яка бодай трохи себе поважає, обирає закуски гарячі. А з-поміж гарячих московських закусок — ця найкраща! Бувало якось, їх неперевершено готували в Слов’янському Базарі. На, маєш!
— Псюгу в їдальні прикормлюєте, — зачувся жіночий голос, — а тоді його й калачем відсіля не виманиш.
— Пусте. Бідака виголодувався, — на кінчику виделки Пилип Пилипович подав псові закуску, яку той ухопив так хвацько, що аж виделка з дзенькотом впала в посудину для полоскання.
По тому від тарілок почав здійматися опар із ароматом раків; пес сидів у затінку скатертини і мав вигляд охоронця порохового складу. А Пилип Пилипович, тугенько зав’язавши довкола шиї серветку, прорікав:
— їжа, Іване Арнольдовичу, штукенція непроста. їсти ще треба навчитися, а уявіть — більшість цього геть не вміє. Треба не лише знати, що їсти, а ще й коли і як! (Пилип Пилипович багатозначно потрусив ложечкою.) Авжеж. Тож якщо вам небайдуже ваше травлення, раджу: не згадуйте за обідом про більшовиків і про медицину. І — боронь, Боже, — не читайте до обіду совєцьких газет.
— Ти ба... Таж немає інших.
— То не читайте жодних. У себе в клініці я здійснив щонайменше ЗО спостережень. І які висновки? Пацієнти, які не читали газет, почувалися пречудово. А ось ті, яких я змушував читати «Правду», втрачали вагу.
— Гм... — зацікавлено відгукнувся кусонутий, розрум’янившись від вина і супу.
— Ба, більше. Зниження колінних рефлексів, паскудний апетит, пригнічення.
— Дідько...
— От! Утім, що ж це я! Сам згадав про медицину!
Пилип Пилипович, відхилившись, покалатав дзвоником, і за вишневою портьєрою з’явилася Зіна. Псу дістався блідий товстелезний шмат осетрини, що — однак — йому не сподобався, а потому — шмат соковитого битка. Зжерши його, пес раптом відчув, що хоче спати. «Дивина якась, — думав він, склеплюючи зважнілі повіки, — очі мої не бачили б того їдла. А курити по обіді — дурість».