їдальню заповнив неприємний синій дим. Пес дрімав, поклавши голову на передні лапи.
— «Сен-Жульєн» — хороше вино, — крізь сон вчувалося псові, — але тепер його ніде нема.
Глухий, пом’якшений стелями і килимами, хорал долинув звідкись зверху і збоку.
Пилип Пилипович подзвонив — і прийшла Зіна.
— Зіночко, що це таке?
— Знову загальні збори скликали, Пилипе Пилиповичу, — відповіла Зіна.
— Знову! — гірко вигукнув Пилип Пилипович. — Ну, то вже напевно, почалося, пропав Калабухівський будинок. Доведеться їхати звідси, та цікаво — куди. Усе буде гладенько. Спочатку щовечора спів, потім у вбиральнях замерзнуть труби, потім лопне котел парового опалення і таке інше. Гаплик Калабухову.
— Побивається Пилип Пилипович, — зауважила, посміхаючись, Зіна і забрала гору тарілок.
— Та як же ж не побиватися?! — заволав Пилип Пилипович. — Тож це такий будинок був — лишень збагніть!
— Ви надто похмуро все сприймаєте, Пилипе Пилиповичу, — заперечив красень кусонутий, — тепер вони дуже змінилися.
— Голубчику, ви ж мене знаєте? Чи не так? Я — людина фактів, людина спостереження. Я — лютий ворог необгрунтованих гіпотез. І це дуже добре відомо не лише в Росії, а й у Європі. Якщо я щось кажу, то виключно на основі певних фактів, з яких я роблю висновки. І ось вам факт: вішалка і стійка для калош у нашому домі.
— Це цікаво...
«Дурниці — калоші. Не в калошах щастя, — подумав пес, — але особистість видатна».
— Отож — стійка для калош. Із 1903 року я мешкаю в цьому будинку. І ось, протягом цього часу до березня 1917 року не було жодного випадку — підкреслюю червоним олівцем: жодного — щоб із нашого парадного внизу, коли загальні двері незамикані, зникла б бодай одна пара калош. Зауважте, тут 12 квартир, у мене прийом. У березні 17-го року одного чудового дня зникли всі калоші, зокрема й дві пари моїх, три палиці, пальто і самовар у швейцара. І відтоді стійка для калош припинила своє існування. Голубчику! Я мовчу вже про парове опалення. Мовчу. Нехай: раз соціальна революція — не потрібно топити. Та я запитую: чому, коли зачалася ця історія, мармуровими сходами всі стали ходити в брудних калошах і валянках? Чому калоші потрібно дотепер ще десь замикати на ключ? І ще приставляти до них солдата, щоб їх хтось не поцупив? Чому прибрали килим з парадних сходів? Хіба Карл Маркс забороняє тримати на сходах килими? Хіба десь у Карла Маркса зазначено, що 2-й під’їзд Калабухівського будинку на Прєчістєнці слід забити дошками і ходити з іншого боку через чорний двір? Кому це потрібно? Чому пролетар не залишає свої калоші внизу, а натомість бруднить мармур?
— Так у нього ж, Пилипе Пилиповичу, і зовсім немає калош, — заїкнувся було кусонутий.
— Та невже?! — прогримів у відповідь Пилип Пилипович і налив склянку вина. — Ти ба... По обіді я не визнаю лікерів: вони важкі й погано впливають на печінку... Авжеж! Тепер на ньому є калоші і ці калоші... мої! Це саме ті калоші, які зникли навесні 1917 року. Цікаво, хто їх поцупив? Я? У жодному разі. Буржуй Саблін? (Пилип Пилипович тицьнув пальцем у стелю). Смішно навіть припустити. Цукрозаводчик Полозов? (Пилип Пилипович вказав убік). Жодним чином! Так-с! А втім, хоч би вони їх знімали на сходах! (Пилип Пилипович зачервонівся). Якого біса забрали квіти з майданчика? Чому електрика, яка, дай, Боже, згадати, згасала протягом двадцяти років лише двічі, наразі чітко гасне раз на місяць? Лікарю Борменталь, статистика — річ жахлива. Вам, ознайомленому з моїми крайніми працями, це відомо ліпше, ніж будь-кому іншому.
— Руїна, Пилипе Пилиповичу.
— Ні, — цілком упевнено заперечив Пилип Пилипович, — ні. Ви перший, шановний Іване Арнольдовичу, утримайтеся від вживання навіть цього слова. Це — міраж, дим, фікція, — Пилип Пилипович широко розчепірив короткі пальці, від чого дві тіні, схожі на черепах, зайорзали скатертиною. — Що воно таке ця ваша руїна? Стара з костуром? Відьма, яка вибила усі шибки, загасила всі лампи? Так її ж геть не існує. Що ви маєте на увазі під цим словом? — люто запитав Пилип Пилипович у нещасної картонної качки, що висіла догори дриґом поруч із буфетом, і сам же відповів за неї. — А це ось що: якщо я, замість оперувати щовечора, почну у себе в квартирі співати хором, у мене настане руїна. Якщо я, входячи до вбиральні, почну, вибачте на слові, справляти нужду повз унітаз і те саме робитимуть Зіна й Одарка Петрівна, у вбиральні почнеться руїна. Отже, руїна не в клозетах, а в головах. Тож коли ці баритони кричать «Бєй разруху!» — я сміюся. (Обличчя Пилипа Пилиповича перекосило так, що кусонутий роззявив рот.) Присягаюся, мені смішно! Це означає, що кожен із них має лупцювати себе по потилиці! І ось, коли він виб’є із себе всілякі галюцинації і візьметься вичищати сараї — тобто візьметься до своїх безпосередніх справ, — руїна минеться сама собою. Двом богам служити не можна! Неможливо в один і той самий час підмітати трамвайні колії і вершити долі якихось іспанських обідранців! На це ще ніхто не спромігся, лікарю, а тим паче люди, які загалом відстали у розвитку від європейців років на 200 й наразі ще не зовсім упевнено застібають власні штани!