Пилип Пилипович відчув смак азарту. Його яструбині ніздрі роздувалися.
Набравшись сили після ситного обіду, він гримів, мов древній пророк, і голова його виблискувала сріблом.
Його слова на сонного пса падали мов глухий підземний гам. То сова з дурними жовтими очима вискакувала в сонному мареві, то мерзенна пика кухаря в білому брудному ковпаку, то густі вуса Пилипа Пилиповича, освітлені різким електричним сяйвом під абажуром, то сонні сани скрипіли і пропадали, а в собачому шлунку варився, плаваючи в соку, знівечений шматок ростбіфа.
«Та він на мітингах міг би гроші заробляти, — метикував пес, — першокласний ділок. Утім він, певно, й без того має купу грошей».
— Городовий! — кричав Пилип Пилипович. — Городовий!
«Угу-гу-гу!» — Якісь бульбашки лопалися в мозку пса...
— Городовий! Це і тільки це. І вже неважливо — буде він із бляхою чи ж у червоному кепі. Поставити городового поруч із кожною людиною і змусити цього городового стримати вокальні пориви наших громадян. Ви кажете — руїна. Я відповім, лікарю, що нічого не зміниться на краще в нашому будинку, та й у будь-якому іншому будинку, доти, доки не приборкають цих співаків! Щойно вони припинять свої концерти, ситуація одразу ж поліпшиться.
— Контрреволюційні речі кажете, Пилипе Пилиповичу, — жартівливо зауважив кусонутий, — не дай, Боже, вас хтось почує.
— Нічого небезпечного, — з жаром заперечив Пилип Пилипович. — Жодної контрреволюції. До речі, ось ще слово, яке я терпіти не можу. Абсолютно невідомо — що за ним криється? Хай йому грець! Тож наполягаю: жодної контрреволюції в моїх словах немає. У них здоровий глузд і життєвий досвід.
Тут Пилип Пилипович вийняв з-за комірця кінчик серветки і, зім’явши, поклав її поруч із недопитою склянкою вина. Кусонутий швидко підвівся й подякував: «мерсі».
— Хвилинку, лікарю! — спинив його Пилип Пилипович, виймаючи з кишені штанів гаманець. Він примружився, відрахував білі папірці й простягнув їх кусонутому зі словами:
— Сьогодні вам, Іване Арнольдовичу, 40 рублів належить. Прошу.
Потерпілий від пса чемно подякував і, червоніючи, засунув гроші до кишені піджака.
— Я сьогодні ввечері вам не потрібний, Пилипе Пилиповичу? — поцікавився він.
— Ні, дякую вам, голубчику. Сьогодні нічого робити не будемо. По-перше, кролик здох, а по-друге, сьогодні у Большому — «Аїда». А я давно не слухав. Люблю... Пам’ятаєте? Дует... тари-ра-рим.
— І як ви встигаєте, Пилипе Пилиповичу? — шанобливо запитав лікар.
— Встигає всюди той, хто нікуди не поспішає, — повчально пояснив господар. — Звісно, якби я почав бігати на засідання і виспівувати цілий день, як соловей, замість того, щоб займатися своєю безпосередньою справою, я нікуди не встиг би, — під пальцями Пилипа Пилиповича в кишені небесно заграв репетитор, — початок дев’ятої... На другий акт поїду... Я прихильник розподілу праці. У Большому нехай співають, а я оперуватиму. Ось і добре. І жодних руїн... От що, Іване Арнольдовичу, ви все ж пильнуйте: щойно підходяща смерть, негайно зі столу — у живильну рідину і до мене!
— Не переймайтеся, Пилипе Пилиповичу, — патологоанатоми мені обіцяли.
— Чудово, а ми поки цього вуличного неврастеніка поспостерігаємо. Нехай бік у нього загоюється.
«Мною переймається, — подумав пес, — дуже добра людина. Я знаю, хто це. Він — чарівник, маг і кудесник із собачої казки... Адже не може бути, щоб усе це мені наснилося. А раптом — сон? (Пес уві сні здригнувся.) Ось я прокинусь... і нічого нема. Ні лампи в шовку, ні тепла, ні ситості. Знову підворіття, божевільна холоднеча, зледенілий асфальт, голод, злі люди... їдальня, сніг... Боже, як важко мені буде!..»
Проте нічого цього не сталося. Саме підворіття розтануло, як мерзенне сновидіння, й уже не повернулося.
Мабуть, не така вже й страшна ця руїна. Незважаючи на неї, двічі на день сірі гармоніки під підвіконням наливалися жаром, і тепло хвилями розходилося по всій квартирі.