Цілком збагненно: пес витягнув найголовніший собачий квиток. Очі його тепер щонайменше двічі на день наливалися слізьми вдячності до прєчіс-тєнського мудреця. Крім того, всі трюмо у вітальні, в приймальні між шафами відображали в дзеркалах везунчика-пса — красеня.
«Я — красень. Цілком можливо, невідомий собачий принц-інкогніто, — розмірковував пес, розглядаючи кудлатого кавового собаку з задоволеною мордою, що розгулює в дзеркальних далях. — Цілком можливо, що бабуся моя согрішила з водолазом. Ото ж бо дивлюся — білу пляму на морді маю. Відкіля вона, хочу знати? Пилип Пилипович — людина з чудовим смаком — не візьме він абиякого пса-дворнягу».
Протягом тижня пес зжер стільки само, скільки за останні півтора голодних місяця на вулиці. Ну, звісно, лише за вагою. Про якість їжі у Пилипа Пилиповича і казати не варто. Якщо навіть не зважати, що щодня Одарка Петрівна закуповувала на Смоленському ринку купу обрізків на 18 копійок, згадаймо хоча б обіди о 7-й годині вечора в їдальні, на яких пес був присутній, незважаючи на протести витонченої Зіни. На цих обідах Пилип Пилипович остаточно отримав звання божества. Пес ставав на задні лапи і жував піджак, вивчив дзвінок Пилипа Пилиповича — два повнозвучні уривчасті удари господаря — і з гавкотом вилітав у передпокій йому на зустріч. Господар закочувався в чорно-бурій лисиці, виблискуючи мільйоном снігових блискіток, із запахом мандарин, сигар, парфумів, лимонів, бензину, одеколону, сукна, і голос його, як командна труба, розносився всією оселею.
— Навіщо ти, свиното, сову розірвав? Вона тобі заважала? Заважала, я тебе запитую? Навіщо професора Мечникова розбив?
— Його, Пилипе Пилиповичу, потрібно відбатюжити бодай раз, — обурено зауважила Зіна, — а то він геть розніжиться. Ви гляньте, що він із вашими калошами зробив.
— Нікого батюжити не можна, — непокоївся Пилип Пилипович, — запам’ятай це назавжди. На людину і на тварину можна діяти лише навіюванням. М’ясом годували його сьогодні?
— Господи, він увесь будинок обжер. Що ви таке запитуєте, Пилипе Пилиповичу. Я дивуюся — як він не лусне.
— Ну і нехай їсть на здоров’я... Чим тобі завадила сова, хулігане?
— У-у! — скиглив пес-підлабузник і поповз на череві, вивернувши лапи.
Потім його з гамором поволокли за барки через приймальню до кабінету. Пес підвивав, огризався, чіплявся за килим, їхав на заду, мов циркач.
На середині кабінету на килимі лежала сова зі скляними очима й розпоротим животом, з якого стирчало якесь червоне ганчір’я, що тхнуло нафталіном.
На столі лежав ущент розбитий портрет.
— Я зумисне не прибрала, щоб ви помилувалися, — засмучено доповідала Зіна, — аж на стіл заскочив, мерзотник! І за хвіст її — цап! Я отямитися не встигла, як він її всю роздер. Мордою його потицяйте в сову, Пилипе Пилиповичу, щоб він знав, як речі псувати.
І почалося виття. Пса, який прилип до килима, тягли тикати в сову, причому пес заливався гіркими сльозами і думав: «Лупіть, лишень із квартири не виганяйте».
— Сову опудальнику сьогодні ж віддати. Крім того, ось тобі 8 рублів і 15 копійок на трамвай, поїдь до Мюру, купи йому хороший нашийник із ланцюгом.
Наступного дня на пса наділи широкий блискучий нашийник. Спершу, поглянувши у дзеркало, він дуже засмутився, підібгав хвіст і подався до ванної кімнати, розмірковуючи, як обдерти би його об скриню чи ящик. Та дуже швидко пес збагнув, що він — просто дурень. Зіна повела його гуляти на ланцюгу по Обухову провулку. Пес ішов, мов арештант, згораючи від сорому, але, пройшовши Прєчістєнкою до храму Христа, зрозумів, що значить в житті нашийник. Скажена заздрість вбачалася в очах у всіх зустрічних псів, а біля Мьортвого провулка якийсь довготелесий із відрубаним хвостом дворняга обгавкав його «панською наволоччю» і «шісткою». Коли перетинали трамвайні рейки, міліціонер вдоволено і з повагою глянув на нашийник, а коли повернулися, сталося неймовірне: Федір-швейцар власноруч відчинив парадні двері й впустив Шарика, Зіні він при цьому зауважив:
— Бач, яким пухнастим обзавівся Пилип Пилипович. Який жвавий.
— Ще б пак, за шістьох жере, — пояснила рум’яна і красива від морозу Зіна.
«Нашийник — все одно, що портфель», — подумав жартома пес, і, махаючи хвостом, подався в бельетаж, мов пан.
Оцінивши нашийник гідно, пес зробив перший візит в те головне відділення раю, куди допоки вхід йому був категорично заборонений, — саме в царство куховарки Одарки Петрівни. Вся квартира не вартувала і двох п’ядей Одарчиного царства. Щодень у чорній і зверху облицьованій кахлем плиті стріляло і вирувало полум’я. У духовці потріскувало. Й у цих багряних стовпах палало обличчя Одарки Петрівни з відбитком вічної пломенистої муки і непогамованої пристрасті. Воно лисніло і виблискувало жиром. Із модною зачіскою на вуха і з кошиком світлого волосся на потилиці світилися 22 підроблені діаманти. По стінах на гаках висіли золоті каструлі, вся кухня вирувала пахощами, клекотіла і шипіла закритими посудинами...