— Геть! — заволала Одарка Петрівна. — Геть, безпритульний кишеньковий злодюго! Тебе ще тут бракувало! Я тебе кочергою!..
«Чого ти? Ну, чого сваришся? — розчулено мружив очі пес. — Який же я кишеньковий злодюга? Нашийник ви хіба не помічаєте?» — і він боком ліз у двері, просовуючи в них морду.
Шарик-пес знав якийсь секрет підкорення людських сердець. За два дні він уже лежав поруч із кошиком вугілля і споглядав, як працює Одарка Петрівна. Гострим вузьким ножем вона відрубувала безпорадним рябчикам голови і лапки, потім, як лютий кат, із кісток здирала м’якіть, із курей виривала нутрощі, щось крутила в м’ясорубці. Шарик тим часом тягав рябчикову голову. З миски з молоком Одарка Петрівна витягала шматки розмоклої булки, змішувала їх на дошці з м’ясною кашкою, заливала все це вершками, посипала сіллю і на дошці ліпила котлети. У плиті гуло як на пожежу, а на сковорідці гарчало, пінилося і стрибало. Заслінка з громом відстрибнула, відкривши страшне пекло, в якому клекотіло і переливалося полум’я.
Увечері згасала кам’яна паща, у вікні кухні над білою половинчастою фіраночкою кублилася густа і поважна прєчістєнська ніч із самотньою зіркою.
Підлога кухні була сирою, таємниче і тьмяно сяяли каструлі, на столі лежав пожежний кашкет. Шарик вмостився на теплій плиті, мов лев на воротах, і, задерши від цікавості одне вухо, дивився, як чорновусий і схвильований чоловік у широкому шкіряному поясі за напіврозчахнутими дверима в кімнаті Одарки Петрівни й Зіни обіймав Одарку Петрівну. Усе її обличчя, крім мертвотного напудреного носа, палало мукою і пристрастю. Промінь світла падав на обличчя чорновусого, і великодній розан звисав із нього.
— Причепився, мов демон, — бурмотіла в напівтемряві Одарка Петрівна. — Відчепися! Зіна скоро прийде. Що ти, чи тебе теж омолодили?
— Воно мені й не треба, — ледь стримуючись, хрипко відповідав чорновусий. — Ох ви й полум’яна!
Вечорами прєчістєнська зірка ховалася за тяжкими шторами, і, якщо в Большому театрі не було «Аїди» і не було засідання Всеросійського хірургічного товариства, божество перебувало в кабінеті в глибокому кріслі.
Вогнів під стелею не було. Горіла лише одна зелена лампа на столі.
Шарик лежав на килимі в тіні і, не відриваючись, споглядав жахливі речі. В огидній їдкій і каламутній рідині в скляних посудинах містилися людські мізки. Руки божества, оголені до ліктів, були в рудих гумових рукавичках, і слизькі тупі пальці копирсалися в звивинах.
Часом божество озброювалося маленьким блискучим ножем і тихенько різало жовті пружні звивини.
— «До берегів священних Нілу»[5], — тихенько наспівувало божество, закушуючи губи і згадуючи золоту середину Большого театру.
Труби тим часом нагрівалися до вищої точки. Тепло від них піднімалося до стелі, звідти розходилося по всій кімнаті, у псячій шкурі оживала остання, ще не вичесана самим Пилипом Пилиповичем, але вже приречена блоха. Килими в квартирі глушили будь-які звуки. А десь далеко задзвеніли вхідні двері.
«Зінька до кінематографа пішла, — думав пес, — а як прийде, вечеряти, певно, будемо. Сьогодні, мабуть, — телячі відбивні!»
Цього жахливого дня ще вранці Шарика кольнуло передчуття.
Тож він раптом заскиглив, і ранковий сніданок — півчашки вівсянки і вчорашню баранячу кісточку — з’їв без апетиту. Він нудно пройшовся в приймальню і легенько підвив там на власне відображення. Та вдень, як Зіна вигуляла його бульваром, усе було як зазвичай. Прийому сьогодні не було, тому що щовівторка, як відомо, прийому нема, і божество сиділо в кабінеті, розгорнувши на столі якісь важкі книги зі строкатими картинками. Очікували обід. Пес дещо пожвавився від думки, що другою стравою сьогодні, як він достеменно довідався на кухні, буде індичка.
Проходячи коридором, пес почув, як в кабінеті Пилипа Пилиповича неприємно і несподівано пролунав телефонний дзвінок. Пилип Пилипович підняв слухавку, прислухався і раптом захвилювався.
— Дуже добре, — почувся його голос, — негайно ж до мене, негайно ж!
Він заметушився, подзвонив і, щойно увійшла Зіна, наказав терміново подавати обід.