— Обід! Обід! Обід!
В їдальні негайно задзвеніли тарілками, Зіна забігала, з кухні долинало бурчання Одарки Петрівни, що індичка не готова. Пес знову занепокоївся.
«Не люблю метушні в квартирі», — роздумував він... І щойно він це подумав, як метушня пожвавішала. І насамперед через появу кусонутого якось лікаря Борменталя. Він привіз смердючу валізу, і навіть не роздягаючись, кинувся з нею через коридор в оглядову. Пилип Пилипович облишив недопиту чашку кави, чого ніколи не траплялося, і вибіг назустріч Борменталю, чого теж ніколи не робив.
— Коли помер? — закричав він.
— Три години тому. — Відповів Борменталь, не знімаючи засніженої шапки і розстібаючи валізу.
«Хто там іще помер? — похмуро і невдоволено подумав пес і сунувся під ноги, — терпіти не можу, коли гасають».
— Забирайся з-під ніг! Швидше, швидше, швидше! — закричав Пилип Пилипович навсібіч і став дзвонити в усі дзвінки, як здалося псу. Прибігла Зіна. — Зіно! До телефону Одарку Петрівну — записувати, нікого не приймати! Ти потрібна. Лікарю Борменталь, благаю вас — швидше, швидше, швидше!
«Не подобається мені це, ой, не подобається», — пес ображено насупився і став тинятися квартирою, а вся метушня зосередилася в оглядовій. Зіна несподівано перебралася в халат, схожий на саван, і почала бігати з оглядової в кухню і назад.
«Піти пожерти може? Ну їх до біса», — вирішив пес і раптом отримав сюрприз.
— Шарику нічого не давати, — загриміла команда з оглядової.
— Угледиш за ним, еге ж.
— Замкнути!
І Шарика заманили і замкнули у ванній.
«Хамство, — міркував Шарик, сидячи в напівтемній ванній кімнаті, — просто безголов’я...»
І близько чверті години він перебував у ванній із непевним настроєм — чи то злобним, чи занепадницьким. Усе було нудно, неясно...
«Гаразд, матимете назавтра калоші, вельмишановний Пилипе Пилиповичу, — думав пес, — дві пари вже довелося прикупити і ще одну купите. Щоб ви псів не замикали».
Та зненацька його люта думка перервалася. Раптово і ясно чомусь згадалося дещо з ранніх років — сонячний неосяжний двір біля Преображенської застави, скалки сонця в пляшках, бита цегла, вільні пси-волоцюги.
«Ні, куди там, ні на яку волю звідси не підеш, навіщо брехати, — сумував пес, сопучи носом. — Звик. Я панський пес, інтелігентна істота, скуштував кращого життя. Та й що таке воля? Так, дим, міраж, фікція... Маячня цих злощасних демократів...»
Потім напівтемрява у ванній стала страшною, він завив, кинувся на двері, став дряпатися.
«У-у-у!» — мов діжкою прокотилося по квартирі.
«Сову знову роздеру», — шалено, але безсило подумав пес. Потім ослаб, полежав, а коли піднявся, шерсть на ньому раптом стала дибки, чомусь у ванній привиділися огидні вовчі очі.
І в розпал муки двері розчахнулися. Пес вийшов, обтрусившись, і похмуро зібрався на кухню, проте Зіна взяла його за нашийник і наполегливо потягла в оглядову.
Холодок обдав серце пса.
«Навіщо ж я знадобився? — Подумав він підозріло. — Бік уже загоївся, нічого не розумію».
І слизьким паркетом він поїхав лапами, та так і був притягнутий до оглядової. У ній одразу вразило небачене освітлення. Білий м’яч під стелею сяяв так, що різало очі. У білому сяйві стояв жрець і крізь зуби наспівував про священні береги Нілу. Лише за нетривким запахом можна було переконатися, що це Пилип Пилипович. Підстрижена його сивина ховалася під білим ковпаком, що нагадував патріарший кукіль; божество було все в білому, а поверх білого, як попинка, одягнуто гумовий вузький фартух. На руках — чорні рукавички.
У куколі був і кусонутий. Довгий стіл був розкладений, а збоку присунули маленький чотирикутний на блискучих ніжках.
Пес раптово найбільше зненавидів кусонутого і передусім за погляд, який у того сьогодні був. Зазвичай сміливий і прямий, нині незосереджений, очі бігають туди-сюди, мов тікають від псячих очей. Вони були насторожені, фальшиві й у глибині таїли щось лихе, капосне, якщо не всуціль злочинне. Пес глянув на нього важко й похмуро і подався в кут.
— Нашийник, Зіно, — неголосно мовив Пилип Пилипович, — тільки не лякай його.
Зінині очі миттєво стали такі ж мерзенні, як у кусонутого. Вона підійшла до пса і явно фальшиво погладила його. Той із тугою і зневагою глянув на Зіну.
«Що ж... Вас троє. Схапаєте, якщо захочете. Тільки соромно вам... Хоч би вже знати, що робитимете зі мною...»
Зіна відстебнула нашийник, пес похитав головою, пирхнув. Кусонутий виріс перед ним, і від нього покотився поганий нудотний запах.
«Фу, гидота... Чому мені так гидко і страшно...» — подумав пес і позадкував від кусонутого.