(Перерва в записах.)
6 січня.
(То олівцем, то фіолетовим чорнилом.)
Сьогодні після того, як у нього відпав хвіст, він сказав цілком виразно слово «шинок». Працює фонограф. Біс його знає, що воно.
Я розгублений.
Прийом у професора припинили. Від п’ятої години по обіді з оглядової, де швендяє ця істота, виразно звучить вульгарна лайка і слова «ще парочку».
7 січня.
Він вимовляє доволі багато слів: «візник», «місць немає», «вечірня газета», «кращий подарунок дітям» і всі лайливі слова, що лишень існують у російському лексиконі.
Має дивний вигляд. Шерсть зосталася лише на голові, на підборідді і на грудях. А загалом він лисий, із в’ялою шкірою. У зоні статевих органів формується мужчина. Череп значно збільшився. Лоб скошений і низький.
Їй-богу, я збожеволію.
Пилип Пилипович усе ще почувається зле. Більшість спостережень веду я. (Фонограф, фотографії.)
Містом поповзли чутки.
Наслідки незліченні. Сьогодні вдень якісь ледарі й баби заполонили провулок ущерть. Роззяви ще й досі стоять під вікнами.
У ранкових газетах з'явився дивний допис: «Чутки про марсіянина в Обуховому провулку геть безпідставні. їх розпускають гендлярі з Сухарєвки, за що й будуть суворо покарані». — Та який, до біса, марсіянин? Та це жахіття!
Ще краще у «Вечірній»: написали, що народилася дитина, яка грає на скрипці. Тут одразу ж і малюнок — скрипка і моя фотографічна картка, а під нею підпис: «проф. Преображенський, який робив кесарів розтин матері». Це — щось невимовне... Він каже нове слово «міліціонер».
Виявляється, Одарка Петрівна була в мене закохана і свиснула картку з альбому Пилипа Пилиповича. Після того, як прогнав репортерів, один із них прокрався на кухню і т. д.
Що коїлося під час прийому! Сьогодні було 82 дзвінки. Телефон вимкнений. Бездітні жінки геть здуріли і все йдуть і йдуть...
У повному складі Будком на чолі зі Швондером. Навіщо — самі не знають.
8 січня.
Пізно ввечері поставили діагноз. Пилип Пилипович як справжній учений визнав свою помилку — зміна гіпофіза спричинює не омолодження, а цілковите о л ю д н е н н я (підкреслено тричі). Проте це не применшує його дивовижного, приголомшливого відкриття.
Той сьогодні вперше пройшовся квартирою. Сміявся в коридорі, подивляючись на електричну лампу. Потім, у супроводі Пилипа Пилиповича і мене, він пройшов до кабінету. Він упевнено тримається на задніх лапах (закреслено)... на ногах і справляє враження маленького й недолуго складеного чоловічка.
Сміявся в кабінеті. Посмішка в нього неприємна і ніби штучна. Потім він почухав потилицю, озирнувся, і я записав нове чітко вимовлене слово: «буржуї». Лаявся. Лайка ця методична, безперервна і, мабуть, абсолютно безглузда. Вона має дещо фонографічний характер: ніби ця істота раніше вже десь чула лайливі слова, автоматично підсвідомо зафіксувала їх у своєму мозку і нині вивергає їх оберемками. А втім я не психіатр, хай мені грець.
На Пилипа Пилиповича лайка справляє чомусь украй гнітюче враження. Трапляються миті, коли опісля тривалого стриманого і беземоційного спостереження за новим явищем йому ніби вривається терпець. Так, під час лайки він раптом нервово викрикнув:
— Припини!
Це не справило жодного ефекту.
Опісля прогулянки в кабінеті спільними зусиллями Шарика затягли в оглядову.
Після цього ми з Пилипом Пилиповичем мали нараду. І маю зізнатися, що я бачив цю впевнену і дуже розумну людину розгубленою вперше. Наспівуючи за своїм звичаєм, він запитав:
— Що ж ми тепер робитимемо? — І сам же відповів буквально так: — Москвошвея, так... «Від Севільї до Гренади». Москвошвея, любий лікарю... — Я анічогісінько не збагнув. Він пояснив: — Я вас прошу, Іване Арнольдовичу, придбайте для нього білизну, штани і піджак.
9 січня.
Лексикон збагачується щоп’ять хвилин (у середньому) новим словом, від сьогоднішнього ранку, і фразами. Схоже, що вони, замерзлі в свідомості, розморожуються і вилазять. Вилізлі слова лишаються в ужитку. З учорашнього вечора фонографом зафіксовано: «не штовхайся», «падлюка», «злазь з підніжки», «я тобі покажу», «визнання Америки», «примус».
10 січня.
Спробували вдягнути. Спідню сорочку дозволив натягнути на себе охоче, навіть весело підсміюючись. Від кальсонів відмовився, виказавши протест хрипкими криками: «В чергу, сучі діти, в чергу!». Все ж одягли. Шкарпетки йому завеликі.