17 січня.
Не нотував кілька днів: хворів інфлюенцою. Протягом цього часу набув остаточного вигляду:
а) за будовою тіла — досконала людина;
б) вага — близько трьох пудів;
в) невеличкий на зріст;
г) голова маленька;
д) почав курити;
е) споживає людську їжу;
ж) одягається самостійно;
з) розмовляє рівно.
От тобі й гіпофіз (чорнильна пляма).
На цьому історію хвороби завершую. Перед нами новий організм; спостерігати за ним потрібно спочатку.
Додаток: стенограми мовлення, записи фонографа, фотографічні знімки.
Підпис: асистент професора П. П. Преображенського
Лікар Борменталь.
Розділ 6
Панував зимовий вечір. Кінець січня. Передобідня година, перед прийомом. На одвірку біля дверей до приймальні висів білий аркуш паперу, на якому рукою Пилипа Пилиповича було зазначено:
«Лушпати насіння в квартирі забороняю.
П. Преображенський».
І синім олівцем великими, мов тістечка, літерами рукою Борменталя:
«Грати на музичних інструментах від п’ятої години дня до сьомої години ранку заборонено».
Далі рукою Зіни:
«Коли повернетеся, перекажіть Пилипу Пилиповичу: я й гадки не маю — куди він подівся. Федір каже, що зі Швондером».
Рукою Преображенського:
«Сто років чекатиму на скляра?»
Рукою Одарки Петрівни (друковано):
«Зіна подалася до магазину, сказала — приведе».
У їдальні було зовсім по-вечірньому завдяки лампі під шовковим абажуром. Світло з буфета падало перебите навпіл — дзеркальні скельця були заклеєні навкіс хрестом від однієї фасетки до іншої. Пилип Пилипович, схилившись над столом, занурився в розгорнутий величезний аркуш газети.
Блискавки кромсали його обличчя, і крізь зуби випорскували обірвані, куці, туркотливі слова. Він читав допис:
— Одарка Петрівна вам гидоту подарувала, на кшталт цих черевиків. Що це за сяюче жахіття? Відкіля? Я що просив? Купити при-стой-ні черевики; а це що? Невже доктор Борменталь такі вибрав?
— Я йому велів, щоб лаковані. Що я, гірше людей? Підіть на Кузнєцкій — усі в лакованих.
Пилип Пилипович повертів головою і заговорив наполегливо:
— Спання на підлозі заборонено. Зрозуміло? Що це за нахабство! Адже ви заважаєте. Там жінки.
Обличчя людини потемніло, і губи відстовбурчилися.
— Ну, вже й жінки. Подумаєш. Пані які. Звичайна прислуга, а форсу як у комісарші. Це все Зінька ябедничає.
Пилип Пилипович глянув суворо:
— Не сміти називати Зіну Зінькою! Зрозуміло? Мовчання.
— Зрозуміло, я вас питаю?
— Зрозуміло.
— Прибрати цю гидоту з шиї. Ви... ти... Ви гляньте на себе в дзеркало — на що ви схожі. Балаган якийсь. Недопалки на підлогу не кидати — усоте прошу. Щоб я більше не чув жодного лайливого слова в квартирі! Не плювати! Ось плювальниця. З пісуаром поводитись акуратно. Із Зіною всілякі розмови припинити. Вона скаржиться, що ви потемки її підстерігаєте. Дивіться мені! Хто відповів пацієнтові «Пес його знає»?! Чи, може, гадаєте, що ви в шинку, га?
— Щось ви мене, батяню, надто пригноблюєте, — раптом плаксиво вимовив чоловічок.
Пилип Пилипович зачервонівся, окуляри зблиснули.
— Хто це тут вам батяня? Що це за фамільярності? Щоб я більше не чув цього слова! Називати мене на ім’я й по батькові!
Зухвальство спалахнуло в чоловічку.
— Та що ви всі... То не плюй. То не кури. Туди не ходи... Що вже це насправді? Геть як у трамваї. Що ви мені жити не даєте?! І щодо «батяні» — це ви даремно. Хіба я просив мені операцію робити? — Чоловічок обурено гавкав. — Отакої! Вхопили тварину, пошматували ножем голову, а тепер гребують. Я, може, свого дозволу на операцію не давав. А так само (чоловічок закотив очі до стелі, ніби згадуючи якусь формулу), а так само і мої рідні. Я позов, може, маю право пред’явити.
Очі Пилипа Пилиповича аж округлилися, сигара випала з рук. «Ото тип», — промайнуло в його голові.
— Ви, прошу пана, незадоволені, що вас перетворили на людину? — примружившись запитав він. — Ви, може, вважаєте за краще знову бігати по смітниках? Мерзнути обабіч підворіть? Ну, якби я знав...
— Та що ви все шпиняєте — смітник, підворіття. Я свій шматок хліба здобував. А якби я помер у вас під ножем? Що ви на це скажете, товаришу?
— Пилип Пилипович! — роздратовано вигукнув Пилип Пилипович. — Я вам не товариш! Це жахливо! — «Страхіття, жах», — подумалося йому.