— Авжеж, звісно, атож... — іронічно заговорив чоловічок і переможно відставив ногу, — ми розуміємо-с. Які вже ми вам товариші! Куди нам.
Ми в університетах не навчалися, у квартирах із 15 кімнат із ванними не жили. Утім тепер пора б це припинити. Наразі кожен має своє право...
Пилип Пилипович, полотніючи, слухав міркування чоловічка. Той перервав промову і демонстративно подався до попільнички з пожованою цигаркою в руці. Ходив він перехильцем. Промовистими жестами довго м’яв недопалок у раковині з виразом: «На! На!». Загасивши цигарку, він на ходу раптом клацнув зубами і сунув ніс під пахву.
— Пальцями бліх ловити! Пальцями! — люто крикнув Пилип Пилипович. — І я не розумію — відкіля ви їх берете?
— Та що вже, розводжу я їх, чи що? — образився чоловічок. — Певно блохи мене люблять, — тут він пальцями понишпорив у підкладці під рукавом і випустив у повітря жмут рудої легкої вати.
Пилип Пилипович здійняв очі до гірлянд на стелі і затарабанив пальцями по стільниці. Чоловічок, стративши блоху, відійшов і сів на стілець. Руки він при цьому, опустивши кисті, розвісив уздовж поли піджака. Очі його скосилися на шашки паркету. З неймовірною насолодою він розглядав свої черевики. Пилип Пилипович подивився туди, де сяяли різкі відблиски на тупих носаках, примружив очі й мовив:
— То у якій справі ви хотіли говорити зі мною?
— Та хіба то справа! Річ буденна. Документ, Пилипе Пилиповичу, мені треба.
Пилипа Пилиповича трохи пересмикнуло.
— Гм... Грець! Документ! Дійсно... Гмм... А, можливо, це якось можна... — голос його звучав невпевнено і тоскно.
— Та що ви, — впевнено відказав чоловічок, — хіба можна без документа? Це вже — даруйте. Самі знаєте — людині без документів суворо забороняється існувати. По-перше, Будинковий комітет...
— До чого тут Будком?
— Як це до чого? Перестрівають, запитують — коли ж ти, кажуть, вельмишановний, пропишешся?
— Ох ти, Господи, — понуро вигукнув Пилип Пилипович, — перестрівають, запитують... Уявляю, що ви їм кажете. Адже я вам забороняв волан-дати сходами.
— Хіба я — каторжанин? — здивувався чоловічок, і переконаність у власній правоті запалала навіть на рубіні його краватки. — Як це так «воландати»?! Мене ображають ваші слова. Я ходжу, як всі люди.
При цьому він зачовгав лакованими ногами по паркету.
Пилип Пилипович замовк, відвівши очі. «Усе ж варто стримуватися», — подумав він. Підійшовши до буфета, він одним махом випив склянку води.
— Добре, добре-с, — спокійніше заговорив він, — справа не в словах. Отож, що каже цей ваш чарівний Будком?
— Що ж йому казати... Та ви даремно його чарівним лаєте. Він інтереси захищає.
— Чиї інтереси, дозвольте поцікавитися?
— Відомо чиї — трудового елементу.
Очі Пилипа Пилиповича аж вирячилися від здивування.
— А ви що — трудівник?
— Авжеж, ясна річ — не непман[8].
— Ну, гаразд. Отже, що ж йому потрібно на захистах вашого революційного інтересу?
— Відомо що — прописати мене. Вони кажуть — де ж це бачено, щоб людина проживала в Москві непрописана. Це — перше. А найголовніше — облікова картка. Я дезертиром бути не бажаю. Знову ж — спілка, біржа...
— Дозвольте поцікавитися, за чим я вас пропишу? З цієї скатертини або за своїм паспортом? Адже потрібно все-таки зважати на ситуацію. Зважте, що ви... е... гм... Ви ж, так би мовити, — істота, яка з’явилася несподівано, зненацька, істота лабораторна. — Слова Пилипа Пилиповича звучали дедалі невпевненіше.
Чоловічок переможно мовчав.
— Ну, гаразд. Що ж, зрештою, потрібно, щоб вас прописати і взагалі влаштувати все за планом цього вашого Будкому? Адже ви не маєте ні імені, ні прізвища.
— Це ви несправедливо. Ім’я я собі цілком спокійно можу обрати. Надрукував у газеті і шабаш.
— І як же ви бажаєте називатися?
Чоловічок поправив краватку і відповів:
— Поліграф Поліграфович.
— Та не клейте дурня, — похмуро відгукнувся Пилип Пилипович, — я з вами серйозно розмовляю.
Уїдлива усмішка скривила вусики чоловічка.
— Щось не доберу я, — заговорив він весело й осмислено. — Мені по матінці не можна. Плювати — не можна. А від вас лишень і чую: «дурень, дурень». Мабуть, тільки професорам дозволяється сваритися в Ресефесері.
Пилип Пилипович налився кров’ю і, наповнюючи склянку, розбив її.
Напившись із іншої, подумав: «Ще трохи, й він мене вчити стане і матиме цілковиту рацію. Не можу себе опанувати».
Він повернувся на стільці, украй ввічливо схилив стан і зі сталевою твердістю сказав:
— Да-руйте. У мене розладналися нерви. Ваше ім’я видалося мені дивним. Де ви, цікаво знати, відкопали собі таке?