— Будком порадив. За календарем шукали — яке тобі, кажуть? Я і вибрав.
— Та в жодному календарі нічого подібного бути не може.
— Досить дивно, — чоловічок посміхнувся, — таж у вас в оглядовій висить.
Пилип Пилипович, не підводячись, потягнувся до кнопки на шпалерах, і на дзвінок з’явилася Зіна.
— Календар з оглядової.
Тривала пауза. Коли Зіна повернулася з календарем, Пилип Пилипович запитав:
— Де?
— 4-го березня святкується.
— Покажіть... гм... грець... У грубу його, Зіно, негайно.
Зіна, перелякано вирячивши очі, подалася з календарем, а чоловічок докірливо похитав головою.
— Прізвищем дозволете поцікавитися?
— Прізвище я згоден спадкове взяти.
— Як? Спадкове? А саме?
— Шариков.
У кабінеті перед столом стояв голова будинкового комітету Швондер у шкіряній тужурці. Лікар Борменталь сидів у кріслі. При цьому на рум’яних від морозу щоках лікаря (він щойно повернувся) був такий само розгублений вираз, що й у Пилипа Пилиповича, який сидів поруч.
— Як же писати? — нетерпляче запитав він.
— Що ж, — заговорив Швондер, — справа нескладна. Пишіть посвідчення, громадянине професор. Що так, мовляв, і так, пред’явник цього дійсно Шариков Поліграф Поліграфович, гм... Який зродився у вашій, мовляв, квартирі.
Борменталь розгублено поворухнувся. Пилип Пилипович смикнув вусом.
— Гм... От грець! Більшого безглуздя й не вигадати! Нічого він не зродився, а просто... Ну, одним словом...
— Це — ваша справа, — зі спокійною зловтіхою промовив Швондер, — зродився чи ні... Загалом це ж ви робили дослід, професоре! Ви і створили громадянина Шарикова.
— І дуже просто, — прогарчав Шариков від книжкової шафи. Він вдивлявся в краватку, що відбивалася в дзеркальній безодні.
— Я настійно прошу вас, — огризнувся Пилип Пилипович, — не втручатися в розмову. Ви даремно кажете «і дуже просто» — це геть не просто.
— Як же мені не втручатися, — ображено забубонів Шариков.
Швондер негайно його підтримав.
— Вибачте, професоре, громадянин Шариков цілком має рацію. Це його право — брати участь в обговоренні його долі, адже тут ідеться про документи. А документ — найважливіша у світі річ.
Цієї миті оглушливе дзеленчання над вухом обірвало розмову. Пилип Пилипович сказав у трубку:
— Так... — почервонів і закричав: — Прошу не відволікати мене через дрібниці. Вам що до того? — і він із силою всадив трубку в рогульки.
Натхненна радість розлилася обличчям Швон-дера.
Пилип Пилипович, червоніючи, прокричав:
— Одним словом, закінчимо це.
Він відірвав аркуш від блокнота і накидав кілька слів, потім роздратовано прочитав уголос:
— «Цим засвідчую»... Хай йому грець, що таке... гм... «Пред’явник цього — людина, яку отримали під час проведення лабораторного експерименту внаслідок операції на головному мозку, потребує документів»... Грець! Та я взагалі проти отримання цих ідіотських документів. Підпис — «професор Преображенський ».
— Досить дивно, професоре, — образився Швондер, — як це так ви документи називаєте ідіотськими? Я не можу дозволити перебування в будинку бездокументного мешканця, та ще й не-взятого на військовий облік міліцією. А раптом війна з імперіалістичними хижаками?
— Я воювати нікуди не піду! — раптом похмуро гавкнув Шариков до шафи.
Швондер оторопів, проте швидко оговтався і чемно зауважив Шарикову:
— Ви, громадянине Шариков, говорите украй несвідомо. На військовий облік необхідно стати.
— На облік стану, а воювати — дуля з маком, — неприязно відповів Шариков, поправляючи бант.
Настала черга Швондера зніяковіти. Преображенський злісно і тоскно переглянувся з Борменталем: «От вам і мораль». Борменталь багатозначно кивнув головою.
— Я тяжко поранений під час операції, — похмуро підвив Шариков, — мене, бачте, он як обробили, — і він показав на голову. Поперек чола тягнувся дуже свіжий операційний шрам.
— Ви анархіст-індивідуаліст? — запитав Швондер, високо піднімаючи брови.
— Мені білий квиток годиться, — відповів Шариков на це.
— Ну-с, гаразд, не важливо наразі, — відповів здивований Швондер, — факт у тому, що ми посвідчення професора передамо в міліцію і нам видадуть документ.
— Ось що, е... — зненацька перебив його Пилип Пилипович, охоплений якоюсь думою, — чи немає у вас у будинку вільної кімнати? Я згоден її купити.
Жовтенькі іскри з’явилися в карих очах Швондера.
— Ні, професоре, на превеликий жаль. І не передбачається.