Пилип Пилипович зціпив губи і нічого не мовив. Знову загримів телефон. Пилип Пилипович, нічого не запитуючи, мовчки скинув трубку з рогульок так, що вона, покрутившись трохи, повисла на блакитному шнурі. Усі здригнулися. «Перенервував старий», — подумав Борменталь, а Швондер, блискаючи очима, вклонився і вийшов.
Шариков, поскрипуючи шевським рантом, подався слідом за ним.
Професор залишився наодинці з Борменталем. Трохи помовчавши, Пилип Пилипович струсонув головою і мовив:
— Це жахіття, чесне слово. Ви бачите? Клянуся вам, дорогий лікарю, я змучився за ці два тижні більше, ніж за останні 14 років! Ото — тип, я вам скажу...
На віддалі глухо тріснуло скло, потім спурхнув заглушений жіночий вереск і раптово ж стих. Нечиста сила торохнула по шпалерах у коридорі, прямуючи до оглядової, там чимось гримнуло і миттєво пролетіло назад. Грюкнули двері, і в кухні відгукнувся низький крик Одарки Петрівни. Потім завив Шариков.
— Боже мій, щось іще! — закричав Пилип Пилипович, кидаючись до дверей.
— Кіт, — здогадався Борменталь і вискочив слідом за ним. Вони понеслися по коридору в передпокій, увірвалися в нього, звідти звернули в коридор до вбиральні й ванної. З кухні вискочила Зіна і впритул наскочила на Пилипа Пилиповича.
— Скільки разів я наказував — котів щоб не було, — мов сказившись, закричав Пилип Пилипович. — Де він?! Іване Арнольдовичу, заради всього святого, заспокойте пацієнтів у приймальні!
— У ванній, у ванній дідько проклятущий сидить, — задихаючись, закричала Зіна.
Пилип Пилипович навалився на двері ванної, але ті не піддавалася.
— Відкрити цієї ж секунди!
У відповідь у замкненій ванній по стінах щось застрибало, гепнули тази, за дверима глухо заревів дикий голос Шарикова:
— Уб’ю на місці...
Вода зашуміла по трубах і полилася. Пилип Пилипович наліг на двері й почав їх рвати. З перекошеним обличчям на порозі кухні з’явилася розпашіла Одарка Петрівна. Потім високе скло, що виходило під самою стелею із ванної в кухню, тріснуло червивою тріщиною і з нього вивалилися дві скалки, а за ними випав величезний котяра в тигрових кільцях і з блакитним бантом на шиї, схожий на городового. Він упав прямо на стіл у довге блюдо, розколовши його вздовж, із блюда — на підлогу, потім повернувся на трьох лапах, а ще однією змахнув, ніби в танці, й негайно просочився у вузьку щілину на чорні сходи. Щілина розширилася, і кіт змінився старечою фізіономією в хустці. Спідниця старої, усіяна білим горохом, опинилася в кухні. Стара вказівним і великим пальцем обтерла запалий рот, припухлими і колючими очима оглянула кухню і зацікавлено мовила:
— О, Господи Ісусе!
Блідий Пилип Пилипович перетнув кухню і грізно запитав у старої:
— Чого вам?
— Цікаво глянути на песика, який розмовляє, — улесливо відповіла стара і перехрестилася.
Пилип Пилипович сполотнів ще більше, підійшов упритул до старої і придушено шепнув:
— Геть. Геть негайно з кухні!
Стара позадкувала до дверей і мовила, образившись:
— Щось аж надто зухвало, пане професор.
— Геть, я кажу! — повторив Пилип Пилипович, і очі його округлилися, мов у сови. Він власноруч гепнув чорними дверима за старою. — Одарко Петрівно, я ж просив вас!
— Пилипе Пилиповичу, — в розпачі відповіла Одарка Петрівна, стискаючи оголені руки в кулаки, — що ж я вдію? Народ щодень добивається, хоч все покинь.
Вода у ванній ревіла глухо і грізно, та голосів вже було не чутно.
Увійшов лікар Борменталь.
— Іване Арнольдовичу, настійно прошу... Гм... Скільки там пацієнтів?
— Одинадцять, — відповів Борменталь.
— Відпустіть усіх, сьогодні не прийматиму.
Пилип Пилипович постукав кісточкою пальця в двері й крикнув:
— Зараз же вийдіть, будьте ласкаві! Навіщо ви замкнулися?
— Гу-гу! — жалібно і мляво відповів голос Шарикова.
— Якого дідька!.. Не чую, закрийте воду.
— Гау! Гау!..
— Та закрийте воду! Що він зробив — не розумію... — шаленіючи, закричав Пилип Пилипович.
Зіна й Одарка Петрівна, відчинивши двері, визирали з кухні. Пилип Пилипович ще раз погримав кулаком у двері.
— Ось він! — вигукнула Одарка Петрівна з кухні.
Пилип Пилипович кинувся туди. З розбитого вікна під стелею висунулася в кухню фізія Поліграфа Поліграфовича. Вона була перекошена, очі плаксиві, а вздовж носа тягнулася, пломеніючи від свіжої крові, подряпина.
— Ви збожеволіли? — запитав Пилип Пилипович. — Чому ви не виходите?
Шариков тоскно й перелякано озирнувся і відповів:
— Защипнувся я.
— Відкрийте замок. Що ж, ви ніколи замка не бачили?