— Та не відкривається, окаянний! — злякано відповів Поліграф.
— Лелечки! Він запобіжник защипнув! — вигукнула Зіна, сплеснувши в долоні.
— Там ґудзик є такий! — вигукував Пилип Пилипович, намагаючись перекричати воду. — Натисніть його донизу... Донизу натискайте! Донизу!
Шариков зник, а за хвилину знову з’явився у віконці.
— Ні пса не видно, — з жахом прогавкав він у вікно.
— Так лампу запаліть. Він сказився!
— Котяра проклятущий лампу розкокав, — відповів Шариков, — а я став його, негідника, за лапи хапати, кран вивернув, а тепер знайти не можу.
Усі втрьох сплеснули в долоні, так і застигши.
Хвилин за п’ять Борменталь, Зіна й Одарка Петрівна сиділи поряд на мокрому килимі, згорнутому трубкою біля порога, і задніми місцями притискали його до щілини під дверима, а швейцар Федір із запаленою вінчальною свічкою Одарки Петрівни ліз у слухове вікно дерев’яною драбиною. Його зад в одежині у велику сіру клітинку промайнув у повітрі й зник в отворі.
— Ду... Гу-гу! — щось кричав Шариков крізь ревіння води.
Почувся голос Федора:
— Пилипе Пилиповичу, все одно треба вибивати, нехай розійдеться, відсмокчемо з кухні.
— Вибивайте! — сердито крикнув Пилип Пилипович.
Трійка піднялася з килима, двері з ванної натиснули, і негайно хвиля хлинула в коридорчик. У ньому вона розділилася на три потоки: прямо — до іншої вбиральні навпроти, праворуч — у кухню і ліворуч — у передпокій. Тьопаючи і стрибаючи, Зіна зачинила до нього двері. По щиколотки у воді вийшов Федір, чомусь посміхаючись. Він був мокрий із голови до п’ят.
— Ледве заткнув, напір сильний, — пояснив він.
— Де цей? — запитав Пилип Пилипович і з прокляттям підняв одну ногу.
— Боїться виходити, — безглуздо посміхаючись, пояснив Федір.
— Бити будете, батяню? — долинув із ванної плаксивий голос Шарикова.
— Телепень! — відрубав Пилип Пилипович.
Зіна й Одарка Петрівна в підіткнутих до колін спідницях, із голими ногами, і Шариков зі швейцаром, босі, з засуканими штанами шваркають мокрими ганчірками по підлозі кухні і віджимають їх у брудні відра й раковину.
Покинута плита гула. Вода текла через двері на сходовий майданчик прямо в проліт сходів і падала в підвал.
Борменталь, витягнувшись на пальчиках, стояв у глибокій калюжі, на паркеті передпокою і вів перемовини крізь ледь прочинені двері на ланцюжку.
— Прийому сьогодні не буде, професор нездужає. Будьте ласкаві, відійдіть від дверей, у нас труба лопнула...
— А коли ж прийом? — Допитувався голос за дверима. — Мені лишень на хвилиночку...
— Не можу, — Борменталь переступив з носаків на каблуки, — професор лежить, і труба лопнула. Завтра прошу. Зіно! Дорога! Звідси витирайте, а то вода на парадні сходи потече.
— Ганчірки не беруть.
— Зараз кружками вичерпаємо, — відгукнувся Федір, — заждіть.
У двері дзвонили раз по раз, і Борменталь вже підошвою стояв у воді.
— Коли ж операція? — чіплявся голос і намагався просунутися в щілину.
— Труба лопнула...
— Я в калошах пройшов би...
Синюваті силуети з’явилися за дверима.
— Не можна, прошу завтра.
— А я записаний.
— Завтра. Катастрофа з водогоном.
Федір біля ніг лікаря совався в озері, зачерпував глеком, а подряпаний Шариков придумав новий спосіб. Він згорнув величезну ганчірку в трубку, ліг животом у воду і погнав її з передпокою назад до вбиральні.
— Що ти, дідьку, по всій квартирі ганяєш? — сердилася Одарка Петрівна. — Виливай у раковину.
— Та що в раковину, — хапаючи руками каламутну воду, відповідав Шариков, — вона на парадний потече.
З коридору зі скреготом виїхала лавочка, і на ній балансуючи, витягнувся Пилип Пилипович у смугасто-синіх шкарпетках.
— Іване Арнольдовичу, досить вже відповідати. Ідіть у спальню, я вам туфлі дам.
— Нічого, Пилипе Пилиповичу, дрібниці.
— У калоші станьте.
— Та байдуже. Все одно вже ноги мокрі.
— Ах, Боже мій! — засмучувався Пилип Пилипович.
— І що за шкідло ця тварина! — обурено вигукнув раптом Шариков, виїхавши навшпиньки з суповою мискою в руці.
Борменталь зачинив двері й, не стримавшись, засміявся. Ніздрі Пилипа Пилиповича роздулися, окуляри спалахнули.
— Це ви про кого кажете? — запитав він у Шарикова з висоти. — Дозвольте поцікавитися.
— Про кота я кажу. Ото наволоч! — відповів Шариков, бігаючи очима.
— Знаєте, Шариков, — відсапуючись, мовив Пилип Пилипович, — у житті я ще не бачив істоти нахабнішої за вас.
Борменталь гигикнув.
— Ви, — продовжував Пилип Пилипович, — просто нахаба. Як ви смієте це казати? Ви все це вчинили і ще дозволяєте... Та ні! Це дідько знає що таке!