— Шариков, скажіть мені, будь ласка, — заговорив Борменталь, — скільки часу ви ще будете ганятися за котами? Соромтеся! Адже це ж неподобство! Дикун!
— Який я дикун? — похмуро відгукнувся Шариков. — І ніякий я не дикун. Його ж стерпіти в квартирі неможливо. Лишень і шукає — аби щось поцупити. Фарш ізжер в Одарки. Я його повчити хотів.
— Вас би самого повчити! — відповів Пилип Пилипович. — Ви погляньте на свою фізіономію в дзеркало.
— Ледь око не видряпав, — похмуро відгукнувся Шариков, торкаючись очей мокрою брудною рукою.
Коли чорний від вологи паркет трохи підсох, усі дзеркала вкрилися банним туманом і дзвінки припинилися. Пилип Пилипович у сап’янових червоних туфлях стояв у передпокої.
— Ось вам, Федоре.
— Красно дякую.
— Переодягніться негайно ж. Так, ось що: випийте в Одарки Петрівни горілки.
— Красно дякую, — Федір пом’явся, потім сказав. — Тут ще, Пилипе Пилиповичу. Я перепрошую, якось ніяково. Тільки — за скло в сьомий квартирі... Громадянин Шариков камінням жбурляв...
— У кота? — запитав Пилип Пилипович, насупившись, мов хмара.
— Ото ж бо, що в господаря квартири. Він уже в суд погрожував подати.
— От дідько!
— Куховарку Шариков їхню обійняв, а той його гнати став. Ну, посварилися.
— Заради бога, ви мені завжди повідомляйте одразу про такі речі! Скільки потрібно?
— Півтора.
Пилип Пилипович витягнув три блискучі пів-гривні й вручив Федору.
— Ще за такого мерзотника півтора карбованця платити, — почувся в дверях глухий голос, — та він сам...
Пилип Пилипович обернувся, закусив губу і мовчки натиснув на Шарикова, витіснив його в приймальню і замкнув на ключ. Шариков зсередини негайно загуркотів кулаками в двері.
— Не сміти! — явно хворим голосом вигукнув Пилип Пилипович.
— Ну, це вже дійсно, — багатозначно зауважив Федір, — такого нахабного я в житті не бачив.
Борменталь мов з-під землі виріс.
— Пилипе Пилиповичу, прошу вас, не хвилюйтеся.
Енергійний ескулап відімкнув двері в приймальню і звідти долинув його голос:
— Ви що? У шинку, чи що?
— Це так... — додав рішуче Федір, — оце так... Та по вуху б іще...
— Ну, що ви, Федоре, — сумно буркнув Пилип Пилипович.
— Та що ви, вас шкода, Пилипе Пилиповичу.
Розділ 7
— Ні, ні й ні! — настійно заперечив Борменталь. — Будьте ласкаві закласти.
— Та що, їй-богу, — забурчав невдоволено Шариков.
— Дякую вам, лікарю, — ласкаво сказав Пилип Пилипович, — а то мені вже набридло робити зауваження.
— Усе одно не дозволю трапезувати, доки не закладете. Зіно, приберіть майонез від Шарикова.
— Як це так «приберіть»? — обурився Шариков. — Я зараз закладу.
Лівою рукою він затулив блюдо від Зіни, а правою запхав серветку за комір і став схожий на клієнта в перукарні.
— І виделкою, прошу, — додав Борменталь.
Шариков понуро зітхнув і став ловити шматки осетрини в густому соусі.
— Я ще горілочки вип’ю? — заявив він запитально.
— А чи не стачить вам? — поцікавився Борменталь. — Останнім часом ви занадто налягає на горілку.
— Вам шкода? — поцікавився Шариков і зиркнув спідлоба.
— Дурниці кажете... — втрутився суворий Пилип Пилипович, але Борменталь його перебив.
— Не переймайтеся, Пилипе Пилиповичу, я сам. Ви, Шариков, нісенітницю верзете, і найпередніше обурює те, що кажете її безапеляційно й упевнено. Горілки мені, звісно, не шкода, тим паче, що вона не моя, а Пилипа Пилиповича. Просто — це шкідливо. Це — перше, а друге — ви і без горілки поводитеся непристойно.
Борменталь вказав на заклеєний буфет.
— Зіночко, дайте мені, будь ласка, ще риби, — сказав професор.
Шариков тим часом потягнувся до карафки і, зиркнувши на Борменталя, налив чарку.
— Й іншим треба запропонувати, — сказав Борменталь, — і так: спершу Пилипу Пилиповичу, потім мені, а насамкінець уже й собі.
На шариковському роті блимнула ледь помітна сатирична посмішка, і він розлив горілку по чарчинах.
— От усе у вас, як на параді, — заговорив він, — серветку — туди, краватку — сюди, і «даруйте», і «будь ласка-мерсі», а так, щоб по-справжньому, то — нема. Мучите самі себе, мов за царського режиму.
— А як це «по-справжньому»? Дозвольте поцікавитися.
Шариков на це нічого не відповів Пилипу Пилиповичу, а підняв чарку і мовив:
— Ну, бажаю, щоб усі...
— І вам також, — почасти з іронією відгукнувся Борменталь.
Шариков вихлюпнув вміст чарки собі в глотку, зморщився, шматочок хліба підніс до носа, понюхав, а потім проковтнув, причому очі його налилися слізьми.