— Стаж, — раптом уривчасто і ніби в забутті промовив Пилип Пилипович.
Борменталь здивовано скосив очі.
— Прошу...
— Стаж! — Повторив Пилип Пилипович і гірко хитнув головою. — Тут геть нічим не зарадиш — Клим.
Борменталь із надзвичайною цікавістю гостро вдивлявся в очі Пилипа Пилиповича:
— Ви так гадаєте, Пилипе Пилиповичу?
— Нічого думати, переконаний у цьому.
— Невже... — почав Борменталь і зупинився, покосившись на Шарикова.
Той підозріло насупився.
— Spater[9]... — неголосно сказав Пилип Пилипович.
— Gut[10], — відгукнувся асистент.
Зіна внесла індичку. Борменталь налив Пилипу Пилиповичу червоного вина і запропонував Шарикову.
— Я не хочу. Я краще горілочки вип’ю. — Обличчя його замаслилося, на лобі проступив піт, він повеселішав. І Пилип Пилипович трохи подобрішав опісля вина. Його очі прояснилися, він прихильніше поглядав на Шарикова, чорна голова якого в серветці сяяла, неначе муха в сметані.
Борменталь же, підкріпившись, виявив схильність до діяльності.
— Ну-с, що ж ми з вами робитимемо сьогодні ввечері? — поцікавився він у Шарикова.
Той, покліпавши очима, відповів:
— Найкраще — до цирку подамося.
— Щодня до цирку, — благодушно зауважив Пилип Пилипович, — це доволі нудно, як на мене. Я на вашому місці бодай раз до театру сходив би.
— До театру я не піду, — неприязно відгукнувся Шариков і перехрестив рот.
— Гикання за столом відбиває у решти апетит, — машинально повідомив Борменталь. — Ви мені даруйте... Чому, власне, вам не подобається театр?
Шариков поглянув у порожню чарку, мов у бінокль, подумав і відкопилив губи.
— Та дурня-валяння... Розмовляють, розмовляють... Контрреволюція одна.
Пилип Пилипович відкинувся на готичну спинку і зареготав так, що в роті у нього засяяв золотий частокіл. Борменталь лишень повертів головою.
— Ви почитали б бодай щось, — запропонував він, — а то, знаєте...
— Уже й так читаю, читаю... — відповів Шариков і раптом хижо й швидко налив собі півсклянки горілки.
— Зіно, — тривожно погукав Пилип Пилипович, — прибирайте, дитинко, горілку. Більше вже не потрібна. Що ж ви читаєте?
У голові у нього раптом майнула картина: безлюдний острів, пальма, людина в звірячій шкурі й куколі. «Треба буде Робінзона...»
— Це... як його... листування Енгельса з цим... Як його — диявола? — з Каутським.
Борменталь зупинив на півшляху виделку зі шматком білого м’яса, а Пилип Пилипович розлив вино. Шариков цієї миті примудрився проковтнути горілку.
Пилип Пилипович поклав на стіл лікті, придивився до Шарикова і запитав:
— Дозвольте поцікавитися вашою думкою щодо прочитаного.
Шариков знизав плечима.
— Та не згоден я.
— З ким? З Енгельсом чи з Каутським?
— З обома, — відповів Шариков.
— Це чудово, клянуся богом. «Всіх, хто скаже, що є інша...» А що ж особисто ви можете запропонувати?
— Та що тут пропонувати?.. А то пишуть, пишуть... Конгрес, німці якісь... Голова пухне. Взяти все й поділити...
— Так я і думав! — вигукнув Пилип Пилипович, ляпнувши долонею по скатертині. — Саме так і думав.
— Ви і спосіб знаєте? — поцікавився Борменталь.
— Та який тут спосіб, — стаючи балакучим опісля горілки, пояснив Шариков, — справа простацька. А то що ж: один у семи кімнатах розселився, штанів у нього сорок пар, а інший вештається, на смітниках харчу добуває...
— Щодо семи кімнат — це ви, звісно, на мене натякаєте? — гордовито примружившись, запитав Пилип Пилипович.
Шариков зіщулився і промовчав.
— Що ж, добре, я не проти поділу. Лікарю, скільком ви вчора відмовили?
— Тридцяти дев’яти людям, — негайно відповів Борменталь.
— Гм... Триста дев’яносто рублів. Ну, гріх на трьох мужчин. На дам — Зіну й Одарку Петрівну — не зважатимемо. З вас, Шариков, сто тридцять рублів. Постарайтеся внести.
— Отакої, — перелякано відповів Шариков, — це за що таке?
— За кран і за кота! — гаркнув раптом Пилип Пилипович, виходячи зі стану іронічного спокою.
— Пилипе Пилиповичу, — стривожено вигукнув Борменталь.
— Стривайте. За неподобство, яке ви вчинили і через що зірвали прийом. Це ж нестерпно. Людина, мов первісна, стрибає по всій квартирі, рве крани. Хто вбив кішку в мадам Поласухер? Хто?..
— Ви, Шариков, третього дня на сходах вкусили даму, — підхопив Борменталь.
— Ви стоїте... — гарчав Пилип Пилипович.
— Та вона мені по морді тріснула, — заверещав Шариков, — у мене не казенна морда!