Дивакуватий пан нахилився до пса, блимнув золотими обідками очей і витягнув із правої кишені білий довгастий згорток. Не знімаючи коричневих рукавичок, розгорнув папір, який негайно почала шарпати хурделиця, і відламав кусник ковбаси, званої «Особлива краківська». І цей кусник — псу. О, щедра душа! У-у-у!
— Цюнь, цюнь, — поманив пан і додав суворим голосом: — Бери! Шарику, Шарику!
Знову Шарик. Охрестили. Та називайте вже як хочете. За такий ваш учинок винятковий.
Пес умить обірвав шкірку, з хлипанням вгризся в краківську й за дві секунди її зжер. При цьому похлинувся ковбасою і снігом до сліз, бо від жадібності ледь не заковтнув мотузочку. Ще, ще лижу вам руку. Цілую штані, мій благодійнику!
— Досить наразі... — пан говорив так уривчасто, ніби командував. Він нахилився до Шарика, допитливо глянув йому в очі й несподівано провів рукою в рукавичці інтимно і лагідно по Шариковому животі. — А-га, самець, — багатозначно мовив він, — нашийника нема, от і чудово, саме ти мені і потрібен. Ходи за мною. — Він поманив пальцями. — Цюнь-цюнь!
За вами йти? Та хоч на край світу. Штурхайте мене вашими фетровими черевиками — я й слова не скажу.
По всій Прєчістєнкє сяяли ліхтарі. Бік болів нестерпно, але Шарик часом забував про нього, захоплений однією думкою — як не загубити б у штовханині чудесного марева в шубі і бодай якось виказати йому любов і відданість. І разів із сім він її виказав дорогою від Прєчістєнкі до Обухова провулка. Чмокнув у черевик біля Мьортвого провулка, розчищаючи дорогу, диким виттям так налякав якусь даму, що вона сіла на тумбу, разів зо два підвив, щоб ще жаліснішим здаватися.
Якась наволоч, сибірський покруч кіт-приблуда вигулькнув з-під зливної труби, бо, попри хуртовину, унюхав краківську. Шарику в очах смеркло від думки, що багатий дивак, який підбирає поранених псів у підворітті, цілком можливо і цього хапугу прихопить із собою, і доведеться ділитися моссільпромівським виробом. Тому на кота він так клацнув зубами, що той, зашипівши, мов шкварка, заскочив по трубі на другий поверх. — Ф-р-р-р... га... у! Геть! Не настачиш Моссільпрому на всіляких обшарпанців, що валандають Прєчістєнкою.
Пан оцінив відданість і біля самої пожежної команди, під вікном, з якого чулося приємне бурчання валторни, нагородив пса другим кавалком, трохи меншим, золотників на п’ять.
Ото дивак. Підманює мене. Не турбуйтесь! Я і сам нікуди не піду. За вами я подамся куди завгодно.
— Цюнь-цюнь-цюнь! Сюди!
В Обухов? А дозвольте! Дуже добре відомий нам цей провулок.
— Цюнь-цюнь!
Сюди? Із задовол... Е, ні, даруйте. Ні. Тут швейцар. А вже гіршого нічого в світі немає. Набагато небезпечніше за двірника. Абсолютно ненависна порода. Гидотніше за котів. Шкуродер у позументі.
— Та не бійся ти, йди.
— Доброго здоров’я, Пилипе Пилиповичу.
— Добридень, Федоре.
Оце так особистість! Господи, кого ж ти подарувала мені, доле моя псяча! Що ж це за людина така, яка може псів із вулиці повз швейцарів проводити до будинку житлового товариства? Подивіться, цей негідник — ні звуку, ні руху! Щоправда, спохмурнів на очах, та загалом, він байдужий під околишем із золотими галунами. Наче так і годиться. Поважає, панове, до чого ж поважає! Ну-с, а я з ним і за ним. Що, вхопив? Маєш! От би кусонути за пролетарську мозолисту ногу. За всі знущання вашого брата. Щіткою скільки разів морду мені спотворював, га?
— Йди, йди.
Розуміємо, розуміємо, не варто турбуватися. Куди ви, туди і ми. Ви лише шлях показуйте, а я вже не полишу, незважаючи на мій жалюгідний бік.
Зі сходів униз:
— Листів мені, Федоре, не було?
Знизу на сходи шанобливо:
— Ні, Пилипе Пилиповичу (інтимно впівголоса навздогін), — а в третю квартиру жилтоваришів поселили.
Поважний псів благодійник різко обернувся на сходинці й, перехилившись через перила, з жахом запитав:
— Ну-у?
Його очі округлилися і вуса здибилися.
Швейцар знизу задер голову, приклав долоню до губ і підтвердив:
— Саме так, цілих чотири штуки.
— Боже мій! Уявляю, що тепер буде в квартирі. Ну, і що ж вони?
— Та нічого-с.
— А Федір Павлович?
— За ширмами поїхали і за цеглою. Перегородки будуть ставити.
— Біс його знає, що воно!
— У всі квартири, Пилипе Пилиповичу, будуть заселяти, окрім вашої. Щойно збори були, обрали нове товариство, а попередників — у шию.
— Що діється. Гай-гай... Цюнь-цюнь.
Іду-с, встигаю. Бік, прошу зважати, нагадує про себе. Дозвольте лизнути черевичок.
Галун швейцара зник унизу. На мармуровому майданчику повіяло теплом від труб, ще раз повернули і ось — бельетаж.