Наступної ночі в кабінеті професора в зеленій напівтемряві сиділи двоє — сам Пилип Пилипович і вірний, відданий йому Борменталь. У будинку вже спали. Пилип Пилипович був у своєму блакитному халаті й червоних туфлях, а Борменталь у сорочці й синіх підтяжках. Між лікарями на круглому столі поруч із пухким альбомом стояла пляшка коньяку, блюдечко з лимоном і скринька з сигарами. Учені, запахтівши димом усю кімнату, з запалом обговорювали останні події: цього вечора у кабінеті Пилипа Пилиповича Шариков присвоїв два червінці, що лежали під прес-пап’є, зник із квартири, повернувся пізно і геть п’яний. Цього замало. З ним приплентали дві невідомі особи, які галасували на парадних сходах і виявили бажання ночувати в гостях у Шарикова. Подалися геть ці зазначені особи лише після того, як Федір, який був присутній при цій сцені в осінньому пальто, накинутому просто поверх білизни, зателефонував у 45-те відділення міліції. Особи хутко подалися геть, щойно Федір повісив трубку. Невідомо куди після зникнення осіб зникла малахітова попільничка з піддзеркальника в передпокої, а також боброва шапка Пилипа Пилиповича і його ж тростина, на якій золотою в’яззю було написано: «Дорогому і шановному Пилипу Пилиповичу вдячні ординатори в день...», далі йшла римська цифра XXV.
— Хто вони такі? — стискаючи кулаки, наступав Пилип Пилипович на Шарикова.
Той, хитаючись і прилипаючи до шуб, бурмотів щось таке, що особи йому невідомі, що вони не сучі сини якісь, а — хороші.
— Ото дивина!.. Вони ж обидва п’яні!.. І як же вони примудрилися? — дивувався Пилип Пилипович, позираючи на те місце в стійці, де колись містилася ювілейна пам’ятка.
— Специ, — пояснив Федір, із рублем в кишені подавшись спати.
Від двох червінців Шариков категорично відмахнувся і при цьому проказав щось нечітке, що ось, мовляв, він не один у квартирі.
— Ага, можливо, це лікар Борменталь свиснув червінці? — поцікавився Пилип Пилипович тихим, але за інтонацією страшним голосом.
Шариков хитнувся, широко розплющив зовсім каламутні маленькі очі і — Що таке?.. — закричала Зіна, з’явившись у дверях, мов привид, долонею прикриваючи на грудях розстебнуту кофтинку. — Так як він...
Шия Пилипа Пилиповича налилася червоним кольором.
— Спокійно, Зіночко, — мовив він, простягаючи до неї руку, — не хвилюйся, ми все це з’ясуємо.
Зіна негайно заревіла, розпустивши губи, і долоня застрибала у неї на ключиці.
— Зіно, як вам не соромно? Хто ж може подумати? Фу, який сором! — заговорив Борменталь розгублено.
— Ну, Зіно, ти — дурепа, прости, Господи, — почав було Пилип Пилипович.
Але тут Зінин плач припинився сам собою, і всі замовкли. Шарикову стало зле. Стукнувшись головою об стіну, він видав звук — чи то «і», чи то «е» — на кшталт «еее»! Обличчя його сполотніло, і судомно заклацала щелепа.
— Відро йому, негідникові, з оглядової дати!
І всі забігали, доглядаючи за хворим Шариковим. Коли його відводили спати, він, похитуючись у руках Борменталя, дуже ніжно і мелодійно лаявся кепськими словами, вимовляючи їх украй складно.
Уся ця історія сталася близько першої години ночі, а нині була година третя по півночі, проте двоє в кабінеті не спали, збуджені коньяком із лимоном. Накурили вони так, що дим ледь рухався густими повільними площинами, навіть не коливаючись.
Лікар Борменталь, блідий, із рішучим поглядом, підняв чарчину з осиною талією.
— Пилипе Пилиповичу, — розчулено вигукнув він, — я ніколи не забуду, як я напівголодним студентом прийшов до вас і ви дали мені притулок при кафедрі. Повірте, Пилипе Пилиповичу, ви для мене набагато більше, ніж професор, учитель... Моя безмірна повага до вас... Дозвольте вас поцілувати, дорогий Пилипе Пилиповичу.
— Так, голубчику мій... — розгублено промимрив Пилип Пилипович і підвівся назустріч. Борменталь його обійняв і поцілував у пухнасті, сильно прокурені вуса.
— їй-богу, Пилипе Пили...
— Так зворушили, так розчулили... Спасибі вам, — гомонів Пилип Пилипович, — голубчику, я іноді на вас кричу на операціях. Вибачте старечу гарячковість. По суті ж я такий самотній... «Від Севільї до Гренади...»
— Пилипе Пилиповичу, чи не соромно вам?.. — щиро вигукнув запальний Борменталь. — Якщо ви не хочете мене образити, не кажіть мені більше такого...
— Ну, спасибі вам... «До берегів священних Нілу...» Спасибі... І я вас полюбив як здібного лікаря.
— Пилипе Пилиповичу, я вам кажу!.. — пристрасно вигукнув Борменталь, зірвався з місця, щільніше причинив двері, що виходили в коридор і, повернувшись, продовжував пошепки. — Адже це — єдиний вихід. Я не смію вам, звісно, радити, проте, Пилипе Пилиповичу, погляньте на себе, ви геть замучились, адже так неможливо працювати!