— Абсолютно неможливо, — зітхнувши, підтвердив Пилип Пилипович.
— Отож-бо, це неприпустимо, — шепотів Борменталь, — того разу ви казали, що боїтеся за мене, якби ви знали, дорогий професоре, як ви мене цим зачепили. Утім я ж не хлопчик і сам міркую, яким жахливим може бути цей жарт. Та на моє глибоке переконання, іншого виходу немає.
Пилип Пилипович підвівся, замахав на нього руками і вигукнув:
— І не спокушайте, геть і не кажіть, — професор заходив кімнатою, сколихнувши хвилі диму, — і не слухатиму. Розумієте, що вийде, якщо нас накриють. Адже словами «зважаючи на походження» ми з вами не відбудемося, попри нашу першу судимість. Хіба ми маємо відповідне походження, любий мій?
— Який там дідько! Батько був судовим слідчим у Вільно, — гірко відповів Борменталь, допиваючи коньяк.
— Ну, отож-бо, отож. Адже це погана спадковість. Прикрішого нічого й не вигадаєш. Утім, винен, у мене ще гірше. Батько — кафедральний протоієрей. Мерсі. «Від Севільї до Гренади... У тихім сутінку ночей...» Ось, хай йому грець.
— Пилипе Пилиповичу, ви — величина світового значення, і через якогось — вибачте на слові — сучого сина... Та хіба вони можуть вас зачепити, даруйте!
— Тим паче, не погоджуся на це, — задумливо заперечив Пилип Пилипович, зупиняючись і озираючись на скляну шафу.
— Та чому?
— Тому що ви ж не величина світового значення.
— Та де вже...
— Ну, отож-бо. А кидати колегу в разі катастрофи, а самому вискочити на світовому значенні, даруйте... Я — московський студент, а не Шариков.
Пилип Пилипович гордовито підняв плечі і став схожий на французького давнього короля.
— Пилипе Пилиповичу, ех... — гірко вигукнув Борменталь. — Тож як? Тепер ви будете чекати, доки вдасться з цього хулігана зробити людину?
Пилип Пилипович жестом руки зупинив його, налив собі коньяку, сьорбнув, посмоктав лимон і заговорив:
— Іване Арнольдовичу, як на вас, я розумію бодай щось в анатомії і фізіології, ну, скажімо, людського мозкового апарату? Як ви гадаєте?
— Пилипе Пилиповичу, та що ви запитуєте! — украй емоційно відповів Борменталь і розвів руки.
— Ну, гаразд. Без удаваної скромності. Я теж вважаю, що в цьому я не остання людина в Москві.
— А я вважаю, що ви — перший не лише в Москві, а й у Лондоні і в Оксфорді! — нестримно перебив Борменталь.
— Ну, гаразд, хай буде так. Так от, майбутній професоре Борменталь: це нікому не вдасться. Крапка. Можете і не запитувати. Так і зробіть посилання на мене, скажіть, Преображенський сказав. Finita. Клим! — раптом піднесено вигукнув Пилип Пилипович, і шафа відповіла йому дзвоном. — Клим, — повторив він. — Ось що, Борменталю, ви перший учень моєї школи і, крім того, мій друг, як я сьогодні переконався. Тож ось вам, як другу, повідомлю по секрету, — звісно, я знаю, ви не станете соромити мене — старий осел Преображенський нарвався на цій операції, мов третьокурсник. Щоправда, відкриття вийшло, ви самі знаєте — яке, — тут Пилип Пилипович гірко вказав обома руками на віконну фіранку, очевидно, натякаючи на Москву, — та лишень майте на увазі, Іване Арнольдовичу, єдиним результатом цього відкриття стане те, що всі ми тепер будемо мати цього Шарикова ось де — тут, — і Преображенський поплескав себе по крутій і схильній до паралічу шиї, — будьте спокійні! Якби хтось, — пристрасно продовжував Пилип Пилипович, — поклав мене тут і відшмагав, я — клянуся — заплатив би червінців зо п’ять! «Від Севільї до Гренади...» Хай мені грець... Адже я п’ять років сидів, виколупував придатки з мізків... Ви знаєте, яку я роботу виконав — розумом не збагнути. І ось тепер, запитую — навіщо? Щоб однієї погожої днини наймилішого пса перетворити на таку мерзоту, що волосся дибки стає.
— Щось незбагненне.
— Цілком з вами згоден. Ось, лікарю, що виходить, коли дослідник замість того, щоб рухатися паралельно і навпомацки з природою, форсує питання і піднімає завісу: на, отримуй Шарикова і їж його з кашею.
— Пилипе Пилиповичу, а якби мозок Спінози?
— Так! — гаркнув Пилип Пилипович. — Так! Якщо тільки злощасний пес не помре у мене під ножем, а ви бачили — якого рівня ця операція. Одним словом, я — Пилип Преображенський, нічого складнішого за своє життя не робив. Можна прищепити гіпофіз Спінози або ще якогось пройдисвіта і зробити з собаки щонайвищу [істоту]. Та на біса? — запитую. Поясніть мені, будь ласка, навіщо потрібно штучно фабрикувати Спіноз, коли будь-яка баба може його народити будь-коли. Адже народила ж у Холмогорах мадам Ломоносова цю свою знаменитість. Лікарю, людство саме піклується про це і в еволюційному порядку щороку, настійно виокремлюючи з маси всіляку мерзоту, створює десятками видатних геніїв, які є окрасою земної кулі. Тепер вам зрозуміло, лікарю, чому я спаплюжив ваш висновок в історії шариковської хвороби. Моє відкриття, дідько би ним вдавився, з яким ви носитеся, вартує рівно один ламаний гріш... Так, не сперечайтеся, Іване Арнольдовичу, адже я вже збагнув. Я ж ніколи не кажу абищо, ви це добре знаєте. Теоретично це цікаво. Ну, гаразд! Фізіологи будуть у захваті. Москва біснується... Ну, а практично що? Хто тепер перед вами? — Преображенський вказав пальцем у бік оглядової, де спочивав Шариков.