— Винятковий пройдисвіт.
— Але хто він? — Клим, Клим! — вигукнув професор. — Клим Чугункін (Борменталь роззявив рот) — ось хто: дві судимості, алкоголізм, «все поділити», шапка і два червінці пропали (тут Пилип Пилипович згадав ювілейну тростину і почервонів), — хам і свиня... Ну, цю тростину я знайду. Одним словом, гіпофіз — закрита камера, яка визначає конкретну людську особу. Конкретну! «Від Севільї до Гренади...» — люто поводячи очима, кричав Пилип Пилипович, — а не загальнолюдську. Це — в мініатюрі — сам мозок. І мені він абсолютно не потрібен, ну його до всіх свиней. Я дбав геть про інше, про євгеніку, про поліпшення людської породи. І ось на омолодження нарвався. Невже ви гадаєте, що через гроші досліджую це? Адже я все-таки вчений.
— Ви великий вчений, ось що! — мовив Борменталь, ковтаючи коньяк. Очі його налилися кров’ю.
— Я хотів зробити маленький дослід, після того, як два роки тому вперше отримав із гіпофіза витяжку статевого гормону. І що натомість вийшло? Боже ти мій! Цих гормонів у гіпофізі, о Господи... Лікарю, переді мною — тупа безнадія, я, клянуся, заплутався.
Борменталь раптом засукав рукава і сказав, скосивши очі до носа:
— Тоді ось що, дорогий учителю, якщо ви не бажаєте, я сам на свій ризик нагодую його миш’яком. Біс його бери, що тато судовий слідчий. Адже зрештою — це ваша власна експериментальна істота.
Пилип Пилипович згас, обм’як, завалився в крісло і мовив:
— Ні, я не дозволю вам цього, милий хлопчику. Мені шістдесят років, я вам можу давати поради. На злочин не йдіть ніколи, проти кого це не чинилося б. Доживемо до старості з чистими руками.
— Та що ви, Пилипе Пилиповичу, та якщо його ще обробить цей Швондер, що ж із нього буде?! Боже мій, я тільки тепер починаю розуміти, що може вийти з цього Шарикова!
— Ага! Тепер зрозуміли? А я зрозумів за десять днів опісля операції. Тож так, Швондер і є найголовніший дурень. Він не розуміє, що Шариков для нього ще гірша небезпека, ніж для мене. Ну, зараз він усіляко намагається нацькувати його на мене, не розуміючи, що якщо хтось своєю чергою нацькує Шарикова на самого Швондера, то від нього залишаться тільки ріжки і ніжки.
— Ще б пак! Одні коти чого варті! Людина із собачим серцем.
— О ні, ні, — протяжно відповів Пилип Пилипович, — ви, лікарю, робите найбільшу помилку, заради усього святого не обмовляйте пса. Коти — це тимчасово... Це питання дисципліни і двох-трьох тижнів. Запевняю вас. Ще якийсь місяць, і він припинить на них кидатися.
— А чому не зараз?
— Іване Арнольдовичу, це елементарно... Що ви таке запитуєте, адже гіпофіз не повисне в повітрі. Адже він все-таки прищеплений на псячий мозок, дайте ж йому прижитися. Нині Шариков проявляє дрібні залишки собачого, і зрозумійте, що коти — це найкраще з усього, що він робить. Зрозумійте, весь жах у тому, що в нього вже не псяче, а саме людське серце. І найпаршивіше з усіх, які лишень існують у природі!
Геть знервований Борменталь стиснув сильні худі руки в кулаки, повів плечима і твердо мовив:
— Гаразд. Я його вб’ю!
— Забороняю це! — категорично відповів Пилип Пилипович.
— Та помилуйте...
Пилип Пилипович раптом насторожився, підняв палець.
— Стривайте-но... Мені кроки почулися.
Обидва прислухалися, та в коридорі було тихо.
— Здалося, — мовив Пилип Пилипович і з жаром заговорив німецькою. У його словах кілька разів звучало російське слово «кримінал».
— Хвилиночку, — раптом насторожився Борменталь і ступив до дверей. Кроки чулися виразно і наблизилися до кабінету. Крім того, бубонів голос.
Борменталь відчинив двері й відскочив геть здивований. Абсолютно вражений Пилип Пилипович застиг у кріслі.
В освітленому чотирикутнику коридору постала в одній нічній сорочці Одарка Петрівна з войовниче палаючим обличчям. І лікаря, і професора засліпив надмір моцного і, як зі страху здалося обом, цілковито голого тіла. У могутніх руках Одарка Петрівна тягла щось, і це «щось», упираючись, сідало на зад і його невеликі волохаті ноги запліталися на паркеті. «Щось», звісно, виявилося Шариковим, абсолютно розгубленим, усе ще нетверезим, розкуйовдженим і в самісінькій сорочці.