— Так, — важко мовив Пилип Пилипович, — хто ж вас влаштував? Ах, утім я і сам здогадуюся.
— Ну так, Швондер, — відповів Шариков.
— Дозвольте вас запитати — чому від вас так огидно тхне?
Шариков занепокоєно понюхав куртку.
— Ну, що ж, тхне... Відомо: за фахом. Вчора котів душили, душили...
Пилип Пилипович здригнувся і подивився на Борменталя. Очі у того нагадували два чорні дула, спрямовані впритул на Шарикова. Без жодних передмов він рушив до Шарикова, легко й упевнено взяв його за горлянку.
— Караул! — пискнув Шариков, полотніючи.
— Лікарю!
— Нічого не дозволю собі поганого, Пилипе Пилиповичу, не хвилюйтеся, — залізним голосом відгукнувся Борменталь і заволав: — Зіно й Одарко Петрівно!
Ті з’явилися в передпокої.
— Ну, повторюйте, — сказав Борменталь і трохи притиснув горло Шарикова до шуби, — пробачте мені...
— Ну добре, повторюю, — сиплим голосом відповів абсолютно вражений Шариков, раптом набрав повітря, сіпнувся і спробував крикнути «караул», але крик не вийшов, і голова його зовсім поринула в шубу.
— Лікарю, благаю вас.
Шариков закивав головою, даючи знати, що він підкоряється і буде повторювати.
— ...Пробачте мені, вельмишановна Одарко Петрівно і Зінаїдо..?
— Прокопівно, — прошепотіла злякано Зіна.
— Уф, Прокопівно... — говорив, хапаючи повітря, захриплий Шариков, — ...що я дозволив собі...
— Собі мерзенну витівку вночі в стані сп’яніння.
— Сп’яніння...
— Ніколи більше не буду...
— Не бу...
— Пустіть, пустіть його, Іване Арнольдовичу, — одночасно просили обидві жінки, — ви його задушите.
Борменталь випустив Шарикова на свободу і сказав:
— Вантажівка вас чекає?
— Ні, — шанобливо відповів Поліграф, — вона щойно мене привезла.
— Зіно, відпустіть машину. Тепер майте на увазі ось що: ви знову повернулися в квартиру Пилипа Пилиповича?
— Куди ж мені ще? — несміливо відповів Шариков, блукаючи очима.
— Дуже добре. Бути тихіше води, нижче трави. Інакше за кожну потворну витівку будете мати справу зі мною. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — відповів Шариков.
Пилип Пилипович протягом усього часу насильства над Шариковим зберігав мовчання.
Якось жалюгідно він зіщулився при одвірку і гриз ніготь, потупивши очі в паркет. Потім раптом підняв їх на Шарикова і запитав глухо й машинально:
— Що ж ви робите з цими... з убитими котами?
— На польти підуть, — відповів Шариков, — із них білок робитимуть[15] на робочий кредит[16].
Опісля в квартирі запанувала тиша, що тривала дві доби. Поліграф Поліграфович вранці їхав на вантажівці, з’являвся ввечері, тихо обідав у компанії Пилипа Пилиповича і Борменталя.
Незважаючи на те, що Борменталь і Шариков спали в одній кімнаті — приймальні, вони не розмовляли один з одним, тож Борменталь знудився перший.
Днів за два в квартирі з’явилася худенька дівчина — з підмальованими очима панянка в кремових панчішках і дуже зніяковіла, побачивши пишноти квартири. У потертому пальтечку вона йшла слідом за Шариковим і в передпокої зіткнулася з професором.
Той оторопілий зупинився, примружився і запитав:
— Дозвольте поцікавитися?
— Я з нею розписуюся, це — наша друкарка, житиме зі мною. Борменталя треба буде виселити з приймальні. У нього своя квартира є, — вкрай неприязно і похмуро пояснив Шариков.
Пилип Пилипович покліпав очима, подумав, дивлячись на почервонілу панночку, і дуже ввічливо запросив її.
— Я вас попрошу на хвилиночку до мене в кабінет.
— І я з нею піду, — швидко і підозріло мовив Шариков.
І тут моментально як з-під землі виринув Борменталь.
— Вибачте, — сказав він, — професор порозмовляє з дамою, а ми вже з вами побудемо тут.
— Я не хочу, — злобно відгукнувся Шариков, намагаючись податися слідом за панянкою, яка згорала від сорому, і Пилипом Пилиповичем.
— Ні, вибачте, — Борменталь узяв Шарикова за кисть руки, і вони попрямували в оглядову.
Хвилин п’ять з кабінету нічого не чулося, а потім раптом глухо долинули ридання панянки.
Пилип Пилипович стояв біля столу, а панночка плакала в брудну мереживну хустинку.
— Він сказав, негідник, що зранений у боях, — ридала панянка.
— Бреше, — непохитно відповів Пилип Пилипович. Він похитав головою і продовжував. — Мені вас щиро шкода, та не можна ж так із першим-ліп-шим лише через службове становище... Дитинко, адже це неподобство. Ось що... — він відкрив шухляду письмового столу і вийняв три папірці по три червінці.
15
У тогочасній Москві були надзвичайно популярні шуби з білячого хутра. Подейкують, що таке «польто» (пальто) з фальшивою білкою пощастило купити і самому Михайлу Булгакову. Уже за кілька місяців шуба розлізлася по всіх швах, комір тріснув у кількох місцях, а горезвісна білка облисіла. Тож невідомо, чи знав Булгаков напевно про котяче походження своєї «польтяної білки», однак він мав усі підстави таке припустити.
16
Ідеться про поширену у другій половині 1920-х років практику: торговельні заклади продавали робочим і службовцям товари з розстрочкою платежу за умови надання гарантій підприємствами або установами, де працювали покупці.