— Я отруюся, — плакала панянка, — в їдальні солонина щодня... І погрожує... Каже, що він червоний командир... Зі мною, каже, будеш жити в розкішній квартирі... Щодня аванс... Психіка у мене добра, каже, я тільки котів ненавиджу... Він у мене каблучку на пам’ять узяв...
— Ну, ну, ну, психіка добра... «Від Севільї до Гренади», — бурмотів Пилип Пилипович, — потрібно перетерпіти — ви ще така молода...
— Невже в цім самім підворітті?
— Ну, беріть гроші, коли позичають, — гаркнув Пилип Пилипович.
Потім урочисто відкрилися двері, і Борменталь на запрошення Пилипа Пилиповича ввів Шарикова. Той бігав очима, і шерсть на голові у нього височіла, як щітка.
— Негідник, — вимовила дівчина, виблискуючи заплаканими розмазаними очима і смугастим напудреним носом.
— Чому у вас шрам на лобі? Спробуйте пояснити цій панянці, — вкрадливо запитав Пилип Пилипович.
Шариков зіграв ва-банк:
— Я на колчаківських фронтах поранений, — прогарчав він.
Панянка підвелася і з голосним плачем вийшла.
— Припиніть! — крикнув услід Пилип Пилипович. — Стривайте, каблучку дозвольте, — сказав він, звертаючись до Шарикова.
Той покірно зняв з пальця дуту каблучку зі смарагдом.
— Ну, гаразд, — раптом злісно сказав він, — матимеш ти у мене. Завтра я тобі влаштую скорочення штату.
— Не бійтеся його, — крикнув услід Борменталь, — я йому не дозволю нічого зробити. — Він повернувся і подивився на Шарикова так, що той позадкував і вдарився потилицею об шафу.
— Як її прізвище? — запитав у нього Борменталь. — Прізвище! — заревів він і раптом став дикий і страшний.
— Васнєцова, — відповів Шариков, шукаючи очима, як би втекти.
— Щодня, — взявшись за лацкан шариковської куртки, вимовив Борменталь, — сам особисто буду перевіряти — чи не скоротили громадянку Васнєцову. І якщо ви лишень... Дізнаюся, що скоротили, я вас... Власними руками одразу ж пристрелю. Стережіться, Шариков, — кажу російською мовою!
Шариков, не відриваючись, дивився на Борменталів ніс.
— У самих револьвери знайдуться... — пробурмотів Поліграф, але дуже мляво і раптом, приловчившись, бризнув у двері.
— Стережіться! — долинув йому навздогін Борменталів крик.
Ніч і половину наступного дня висіла, як хмара перед грозою, тиша.
Усі мовчали. Та наступного дня, коли Поліграф Поліграфович, якого вранці кольнуло погане передчуття, похмурий поїхав на вантажівці до місця служби, професор Преображенський в абсолютно невизначену годину прийняв одного зі своїх колишніх пацієнтів, товстого і рослого чоловіка у військовій формі.
Той наполегливо домагався побачення і домігся. Увійшовши до кабінету, він чемно клацнув підборами до професора.
— У вас, голубчику, біль поновився? — запитав змарнілий Пилип Пилипович, — сідайте, будь ласка.
— Мерсі. Ні, пане професор, — відповів гість, ставлячи шолом на край столу, я вам дуже вдячний... Гм... Я приїхав до вас в іншій справі, Пилипе Пилиповичу... З великою повагою... Гм... Попередити. Цілковита нісенітниця. Просто він пройдисвіт... — Пацієнт поліз у портфель і вийняв папірець, — добре, що безпосередньо мені доповіли...
Пилип Пилипович осідлав пенсне ніс поверх окулярів і взявся читати.
Він довго бурмотів про себе, міняючись на обличчі щосекунди. «...А також погрожуючи вбити голову Будкому товариша Швондера, з чого випливає, що зберігає вогнепальну зброю. І виголошує контрреволюційні промови, навіть Енгельса наказав своїй соціалприслужниці Зінаїді Прокопівні Буніній спалити в грубці, як явний меншовик зі своїм асистентом Борменталем Іваном Арнольдовичем, який потай, непрописаний, мешкає у нього в квартирі. Підпис завідувача підвідділом очищення П. П. Шарикова — засвідчую. Голова Будинкового комітету Швондер, секретар Пеструхін».
— Ви дозволите мені це залишити у себе? — запитав Пилип Пилипович, укриваючись плямами. — Чи, даруйте, можливо, це вам потрібно, щоб дати законний хід справі?
— Вибачте, пане професор, — дуже образився пацієнт, і роздув ніздрі, — ви дійсно вкрай зневажливо ставитеся до нас. Я... — і тут він став надуватися, мов індик.
— Ну, даруйте, даруйте, голубчику! — пробурмотів Пилип Пилипович. — Вибачте, я справді не хотів вас образити. Голубчику, не тримайте серця, він мене так засмикав...
— Ще б пак, — абсолютно пом'якшав пацієнт, — але ж яка воно погань! Цікаво було б глянути на нього. У Москві навіть легенди якісь про вас розповідають...
Пилип Пилипович лишень відчайдушно махнув рукою. Тут пацієнт розгледів, що професор згорбився і навіть ніби посивів за останній час.