Злочин достиг і впав, мов камінь, як це зазвичай і буває. З важкістю на серці повернувся у вантажівці Поліграф Поліграфович. Голос Пилипа Пилиповича запросив його в оглядову. Здивований Шариков прийшов і з неясним страхом глипнув на Борменталя, а потім на Пилипа Пилиповича. Хмара ходила навколо асистента, і ліва його рука з цигаркою трохи здригалася на блискучій ручці акушерського крісла.
Пилип Пилипович із дуже зловісним спокоєм мовив:
— Наразі заберіть речі: брюки, пальто, все, що вам потрібно, — і геть із квартири!
— Як це так? — щиро здивувався Шариков.
— Геть із квартири — сьогодні, — монотонно повторив Пилип Пилипович, мружачись на свої нігті.
Якийсь нечистий дух вселився в Поліграфа Поліграфовича; очевидно, загибель вже чатувала на нього, а її дата стояла за плечима. Він сам кинувся в обійми неминучого і гавкнув злобно й уривчасто:
— Та що ж воно коїться! Та хіба я управи не знайду на вас, чи що? Я на 16 аршинах тут сиджу і сидітиму.
— Забирайтеся з квартири, — пригнічено шепнув Пилип Пилипович.
Шариков сам запросив свою смерть. Він підняв ліву руку і показав Пилипу Пилиповичу подряпану з нестерпним котячим запахом дулю. А потім правою рукою вийняв із кишені револьвер і націлився на небезпечного Борменталя. Цигарка Борменталя впала, мов зірка, що зронилася з неба, а за кілька секунд Пилип Пилипович, стрибаючи по битому склу, нажаханий метався від шафи до кушетки. На ній розпростертий і з хрипом лежав завідувач підвідділу очищення, а на груди йому навалився хірург Борменталь і душив його біленькою малою подушечкою.
За кілька хвилин лікар Борменталь із не своїм обличчям пройшов на парадні двері і поруч із кнопкою дзвінка причепив записку:
«З огляду на нездужання професора прийому сьогодні не буде. Прохання не турбувати дзвінками».
Епілог
Ніч у ніч за десять днів опісля бойовища в оглядовій у квартирі професора Преображенського, що в Обуховому провулку, вдарив різкий дзвінок.
— Кримінальна міліція і слідчий. Відчиніть двері.
Забігали кроки, зацокотіли, почали входити, і в осяяній світлом вітальні з заново заскленими шафами стовпилася маса народу. Двоє в міліцейській формі, один у чорному пальто, з портфелем, злорадний і блідий голова Швондер, юнак-жінка, швейцар Федір, Зіна, Одарка Петрівна і напіводягнений Борменталь, який сором’язливо прикривав горло без краватки.
Двері з кабінету випустили Пилипа Пилиповича. Він вийшов у відомому всім блакитному халаті, й наразі всі могли переконатися одразу ж, що Пилип Пилипович за останній тиждень доволі погладшав. Колишній владний і енергійний Пилип Пилипович, сповнений гідності, постав перед нічними відвідувачами і перепросив, що він у халаті.
— Не переймайтеся, професоре, — дуже ніяково озвався чоловік у штатському, потім він зам’явся і заговорив. — Дуже неприємно. У нас є ордер на обшук у вашій квартирі і... — чоловік зиркнув на вуса Пилипа Пилиповича і докінчив, — і арешт, залежно від результату.
Пилип Пилипович примружився і запитав:
— А за яким звинуваченням, смію запитати, і кого?
Чоловік почухав щоку і став читати з папірців із портфеля.
— За звинуваченням Преображенського, Борменталя, Зінаїди Буніної і Одарки Іванової в убивстві завідувача підвідділом очищення МКГ Поліграфа Поліграфовича Шарикова.
Ридання Зіни наклалися на кінець його слів.
— Геть нічогісінько не розумію, — відповів Пилип Пилипович, по-королівськи знизавши плечима, — якого такого Шарикова? Ах, перепрошую, цього мого пса... Якого я оперував?
— Вибачте, професоре, не пса, а коли він уже був людиною. Ось у чому річ.
— Тобто він говорив? — запитав Пилип Пилипович. — Це ще не означає бути людиною. Утім це не важливо. Шарик і зараз існує, і ніхто його не вбивав.
— Пане професоре, — доволі здивовано заговорив чорний чоловік і звів брови, — тож його доведеться пред’явити. Десятий день, як пропав, а сигнали, даруйте, дуже погані.
— Лікарю Борменталь, дуже прошу, пред’явіть Шарика слідчому, — наказав Пилип Пилипович, заволодівши ордером.
Лікар Борменталь, криво посміхнувшись, вийшов.
Коли він повернувся і посвистів, за ним із дверей кабінету вискочив пес трохи дивний на вигляд. Місцями він був лисий, місцями на ньому відростала шерсть. Вийшов він, як учений циркач, на задніх лапах, потім опустився на всі чотири й роззирнувся. Гробове мовчання застигло у вітальні, мов желе.
