Кошмарного виду пес із багряним шрамом на лобі знову підвівся на задні лапи і, посміхнувшись, сів у крісло.
Другий міліціонер раптом перехрестився розмашистим хрестом і, відступивши, одразу віддавив Зіні обидві ноги.
Чоловік у чорному, не закриваючи рота, нарешті вимовив:
— Та як же, дозвольте?.. Він служив в очищенні...
— Я його туди не призначав, — відповів Пилип Пилипович, — йому пан Швондер дав рекомендацію, якщо я не помиляюся.
— Я нічого не розумію, — розгублено сказав чорний і звернувся до першого міліціонера. — Це він?
— Він, — беззвучно відповів міліціонер. — Справжнісінький він.
— Точно він, — почувся голос Федора, — лише, сволота, знову обріс.
— Він же говорив... Кхе... Кхе...
— І зараз ще говорить, щоправда, все менше і менше, тож користуйтеся нагодою, а то він скоро геть замовкне.
— Але чому? — тихо запитав чоловік у чорному.
Пилип Пилипович знизав плечима.
— Наука ще не знає способів перетворювати звірів на людей. Ось я спробував, та лише на короткий час, як бачите. Потеревенів і почав повертатися до первісного вигляду. Атавізм.
— Непристойні слова не казати, — раптом гаркнув пес із крісла й підвівся.
Чорний чоловік умить сполотнів, випустив із рук портфель і похитнувся, та міліціонер підхопив його збоку, а Федір ззаду. Усі заметушилися, і в гаморі найвиразніше пролунали три фрази.
Пилипа Пилиповича:
— Валер’янки. Він зомлів.
Лікаря Борменталя:
— Швондера я власноруч спущу зі сходів, якщо він ще раз з’явиться в квартирі професора Преображенського.
І Швондера:
— Прошу зазначити ці слова в протоколі.
Сірі гармоніки труб гріли. Фіранки приховали густу прєчістєнську ніч з її самотньою зіркою. Вища істота, поважний псів благодійник сидів у кріслі, а пес Шарик, прихилившись, лежав на килимі обабіч шкіряного дивана. Через березневий туман вранці пес страждав від головного болю, що мучив його кільцем по шву на голові. А до вечора той біль від тепла минав. І одразу ж легшало, легшало, і думки в голові у пса текли складні й теплі.
«Так пощастило мені, так поталанило, — думав він, куняючи, — просто неймовірно поталанило. Зачепився я в цій квартирі. Непереборну певність маю, що з моїм походженням щось не до ладу. Тут не без водолаза. Шльондра була моя бабця, царство їй небесне, бабці. Щоправда, голову всю пошматували чомусь, та це до весілля загоїться. Нам на це нічого дивитися».
Здалеку долинало бряжчання склянок. Кусонутий прибирав у шафах оглядового кабінету.
Сивий же чарівник сидів і мугикав:
— «До берегів священних Нілу...»
Пес бачив страшні речі. Руки в слизьких рукавичках поважна людина занурювала в посудину, діставала мізки, — завзятий чоловік, наполегливий, усе чогось домагався, різав, розглядав, мружився і співав:
— «До берегів священних Нілу...»
Січень-березень 1925 р.
Москва
