«Е, ні, — подумки застогнав пес, — вибачте, не дамся! До дідька їх з їхньою ковбасою! Ох, це мене до псячої лікарні заманили. Зараз змусять жерти касторку й увесь бік покрають ножиками, а до нього й без цього торкнутися не можна.
— Ой, ні, куди?! — закричала та, яку називали Зіною.
Пес вивернувся, спружинив і раптом із такою силою лупонув здоровим боком у двері, що аж хруснуло по всій квартирі. Потім стрімголов відлетів назад, закрутився-завертівся клубком на місці, перекинув на підлогу біле відро, з якого розлетілися грудки вати. Поки крутився, довкола нього мелькали стіни, заставлені шафами з блискучими інструментами, і стрибали то білий фартух, то сердите жіноче обличчя.
— Ти куди, чортяко кудлатий?! — вигукувала в розпачі Зіна. — От окаянний!
«Де в них тут чорні сходи?..» — гарячково міркував пес. Він розігнався і клубком гепнувся навмання в скло, сподіваючись втрапити у другі двері. Хмара скляних друзок з гуркотом і дзенькотом посипалася, [і з шафи] вистрибнула пузата банка з рудою бридотою, що вмить залила всю підлогу, і почало смердіти. Зненацька розчахнулися справжні двері.
— Стій, т-тварюко, — репетував пан, стрибаючи в халаті, одягненому на один рукав, і хапаючи пса за ноги. — Зіно, тримай за барки цього паскудника!
— Овва!.. Батечко, оце так пес!
Двері розчахнулися навстіж, й увірвалася ще одна особа чоловічої статі в халаті. Давлячи розтрощене скло, вона кинулася не до пса, а до шафи, відкрила її і наповнила всю кімнату нудотно-солодким ароматом. Потім ця особа всім тілом навалилася зверху на пса, причому пес із задоволенням кусонув її вище шнурків на черевиках. Особа зойкнула, але не розгубилася. Нудотна рідина перехопила псові подих, у голові в нього запаморочилося, ноги підкосилися, і він поплив кудись криво вбік. «Дякую, це кінець, — мрійливо думав він, падаючи прямо на гострі скалки. — Прощавай, Москва! Не бачити мені більше Чичкіна, і пролетарів, і краківської ковбаси. Іду в рай за псяче довготерпіння. Братики-шкуродери, за що ж ви мене?»
І він остаточно завалився на бік і сконав.
Коли Шарик воскрес, у нього трохи паморочилась голова й нудило в животі, а зате бік солодко мовчав, ніби його й не було. Пес млосно розплющив праве око і краєм ока побачив, що туго забинтований упоперек боків і живота. «Все ж обробили, сучі діти, — сумно подумав він, — але ж і спритно, треба віддати їм належне».
— «Від Севільї до Гренади... у тихім сутінку ночей»[2], — заспівав над ним нечіткий фальшивий голос.
Пес здивувався, розплющив повністю обидва ока і за два кроки побачив на білому табуреті чоловічу ногу. Штанина і кальсони на ній були підкочені, й гола жовта гомілка замащена засохлою кров’ю і йодом.
«Святі угодники! — подумав пес. — Це, значить, його я кусонув. Моя робота. Отже, шмагатимуть!»
— «Л-лунають серенади, лунає стук мечів!» Ти навіщо, волоцюго, лікаря вкусив? Га? Навіщо скло розтрощив? Га?
— У-у-у, — заскавучав жалібно пес.
— Ну, гаразд, отямився і лежи, бовдуре.
— І як це вам, Пилипе Пилиповичу, вдалося заманити такого нервового пса? — запитав приємний чоловічий голос. Запахло тютюном, і в шафі задзенькали склянки.
— Ласкою-с. Єдиний спосіб, який можливий у спілкуванні з живою істотою. Терором нічого не досягнеш із твариною, на якому б щаблі еволюції вона не перебувала. Це я твердив, тверджу і твердитиму. Вони даремно думають, що терор їм допоможе. Ні, ні, не допоможе, хоч який би він був: білий, червоний чи навіть коричневий! Терор повністю паралізує нервову систему. Зіно! Я купив цьому пройдисвіту краківської ковбаси на один рубль сорок копійок. Спробуйте його погодувати, щойно в нього минеться нудота.
Захрустіли під віником скалки, і жіночий голос кокетливо зауважив:
— Краківської! Господи, та йому треба було обрізків купити на два гривеники в м’ясній. Краківську ковбасу ліпше я сама з’їм.
— Лишень спробуй. Я тобі з’їм! Це отрута для людського шлунка. Доросла дівчина, а тягнеш до рота усіляку гидоту, мов дитина. Не смій! Попереджаю: ані я, ані лікар Борменталь не будемо опікуватися тобою, коли тебе живіт схопить... «Всіх, хто скаже, що є інша, рівна у красі тобі...»
М’які дрібні дзвіночки сипалися в цей час по всій квартирі, а віддаля, з передпокою, раз у раз долинали голоси. Задзеленчав телефон. І Зіна зникла.
Пилип Пилипович кинув недопалок цигарки у відро, застібнув халат, перед люстерком на стіні розправив густі вуса і покликав пса:
2
Рядок із романсу П. І. Чайковського «Серенада Дон Жуана», вірші до якого взято з поеми О. К. Толстого «Дон Жуан».