— Цюнь, цюнь. Ну, добре-добре. Ходімо приймати.
Пес звівся на слабкі ноги, захилитався і затремтів, але швидко оговтався і потрюхикав за тріпотливою полою халата Пилипа Пилиповича. Пес знову перетнув вузький коридор, але тепер побачив, що він яскраво освітлений зверху розеткою. Коли відчинилися лаковані двері, він увійшов із Пилипом Пилиповичем до кабінету, що приголомшив пса своєю оздобою. Насамперед він увесь палахкотів світлом: горіло під ліпною стелею, горіло на столі, горіло на стіні, у склі шаф. Світло заливало цілу безодню предметів, з-поміж яких найцікавішим виявилася величезна сова, що сиділа на стіні на суку.
— Лягай, — наказав Пилип Пилипович. Різьблені двері напроти відчинилися, увійшов той, кусонутий, який тепер, за яскравого освітлення, виявився дуже гарним, молодим, із гострою борідкою, подав аркуш і мовив:
— Колишній...
Негайно безшумно зник, а Пилип Пилипович, розкинувши поли халата, сів за величезний письмовий стіл і одразу ж зробився надзвичайно поважним і сановитим.
«Ні, це не лікарня, в якесь інше місце я потрапив, — збентежено міркував пес і приліг на килимовий візерунок поряд із важким шкіряним диваном, — а сову цю ми роз’яснимо...»
Двері м’яко відчинилися, і увійшов один, який так вразив пса, що він аж цявкнув, хоч і дуже боязко...
— Цить! Овва! Та вас, голубчику, і не впізнати.
Відвідувач дуже шанобливо і сором’язливо вклонився Пилипу Пилиповичу.
— Хи-хи! Ви маг і чарівник, професоре, — зніяковіло промовив він.
— Знімайте штани, голубчику, — скомандував Пилип Пилипович і підвівся.
«Господи Ісусе, — подумав пес, — оце так фрукт!»
На голові у фрукта росло абсолютно зелене волосся, а на потилиці воно мало іржаво-тютюновий відтінок. Обличчя фрукта покраяне зморшками, утім колір мало рожевий, як у немовляти. Ліва нога не згиналася, і її доводилося волочити по килиму, зате права підстрибувала, як у дитячого лускуна.
На борту розкішного піджака, мов око, стирчав коштовний камінь.
Від цікавості у пса навіть нудота минулася.
— Гав, гаву!.. — легенько цявкнув він.
— Цить! Як спите, голубчику?
— Хи-хи. Ми самі, професоре? Це невимовно, — ніяковіючи, заговорив відвідувач. — Пароль д’оннер[3] — 25 років нічого подібного, — субчик взявся за ґудзик на штанях, — чи повірите, професоре, щоночі юрми голих дівчат. Я неймовірно задоволений. Ви — чарівник.
— Хм, — стурбовано хмикнув Пилип Пилипович, вдивляючись у зіниці гостя.
Той нарешті впорався з ґудзиками і зняв смугасті штани. Під ними виявилися досі ніким не бачені кальсони. Вони були кремового кольору, з вишитими на них шовковими чорними кицьками і пахли парфумами.
Пес не міг стерпіти кицьок і гавкнув уже так, що субчик аж підстрибнув.
— Ой!
— Цить! Бо відшмагаю. Не бійтеся, пес не кусається.
«Я не кусаюсь?!» — здивувався Шарик.
Із кишені штанів відвідувач упустив на килим маленький конвертик, на якому була зображена красуня з розплетеним волоссям. Субчик підстрибнув, нахилився, підібрав, а його обличчя густо зашарілося.
— Ви ж мені дивіться, — застережно і похмуро сказав Пилип Пилипович, погрожуючи пальцем, — дивіться, однак, не зловживайте!
— Я не зло... — зніяковіло пробурмотів субчик, усе ще роздягаючись, — я, дорогий професоре, лише заради досвіду.
— Ну, і що ж? Які результати? — запитав строго Пилип Пилипович.
Суб’єкт в екстазі махнув рукою.
— Двадцять п’ять років, Богом присягаюся, професоре, нічого подібного. Востаннє це було 1889-го року в Парижі на Рю де ла Пе.
— А чому ви позеленіли?
Обличчя прибульця затуманилося.
— Проклята «Жиркіст»[4]! Ви, професоре, навіть не уявляєте, що ці негідники-нероби підсунули мені замість фарби. Ви лишень гляньте, — промимрив суб’єкт, поглядом шукаючи люстерко. — Морду треба їм начистити! — розлютившись, додав він. — Що ж тепер мені робити, професоре? — запитав він плаксиво.
— Хм, поголіть голову.
— Професоре, — жалібно вигукнув відвідувач, — та вони ж знову сиві виростуть. Крім того, мені на службу й носа не можна буде показати, я й так уже третій день не їжджу. Ох, професоре, якби ви відкрили спосіб, щоб і волосся омолоджувати!
— Не одразу, не одразу, дорогий мій, — бурмотів Пилип Пилипович.
Нахилившись, він блискучими очима досліджував голий живіт пацієнта:
— Ну, що ж — чудово, все в повному порядку. Якщо чесно, я навіть не очікував такого результату. «Пісень ріки, ріки крові...» Одягайтеся, голубчику!
— «А я тій — з усіх чудовій» — деренчливим, як сковорідка, голосом підспівував пацієнт і, сяючи радістю, почав одягатися. Причепурившись і поширюючи аромат парфумів, він з підстрибом відрахував Пилипу Пилиповичу пачку білих грошей і ніжно став потискати обидві руки.