«А цим що потрібно?» — здивувався пес.
Набагато неприязніше зустрів гостей Пилип Пилипович. Він стояв біля письмового столу і дивився на прибулих, як полководець на ворогів.
Ніздрі його яструбиного носа роздувалися. Візитери топталися на килимі.
— Ми до вас, пане професоре, — заговорив той із них, у кого на голові на чверть аршина височіла копиця кучерявого волосся, — ось у якій справі...
— Ви, панове, дарма без калош ходите у таку погоду, — перебив його повчально Пилип Пилипович, — по-перше, ви застудитесь, а, по-друге, ви наслідили мені на килимах, а всі килими в мене перські.
Той, із копицею, замовк, і всі четверо збентежено втупилися в Пилипа Пилиповича. Мовчання тривало кілька секунд, і перервав його лише стукіт пальців Пилипа Пилиповича по розписному дерев’яному тарелі на столі.
— По-перше, ми не панове, — мовив, нарешті, наймолодший із чотирьох, персикового вигляду.
— По-перше, — перебив його Пилип Пилипович, — ви чоловік чи жінка?
Четверо знову змовкли і роззявили роти. Цього разу схаменувся перший, той, який із копицею.
— Яка різниця, товаришу? — запитав він гордовито.
— Я — жінка, — зізнався персиковий юнак у шкірянці й сильно почервонів. Слідом за ним чомусь дуже густо почервонів ще один із візитерів — блондин у папасі.
— У такому разі ви можете залишатися в картузі, а вас, шановний пане, прошу зняти ваш головний убір, — наполегливо сказав Пилип Пилипович.
— Я вам не «шановний пане», — різко заявив блондин, знімаючи папаху.
— Ми прийшли до вас, — знову почав чорний із копицею.
— Перш за все — хто це ми?
— Ми — нове будуправління нашого будинку, — стримуючи лють, заговорив чорний. — Я — Швондер, вона — В’язємська, він — товариш Пеструхін і Жаровкін. І ось ми...
— Це вас вселили в квартиру Федора Павловича Сабліна?
— Нас, — відповів Швондер.
— Боже правий, пропав Калабухівський будинок! — розпачливо вигукнув Пилип Пилипович і сплеснув руками.
— Що ви, професоре, смієтеся?
— Яке там сміюся?! Я в повному розпачі, — вигукнув Пилип Пилипович, — що ж тепер буде з паровим опаленням?
— Ви знущаєтеся, професоре Преображенський?
— У якій справі ви до мене прийшли? Говоріть якомога швидше, я зараз іду обідати.
— Ми, управління будинку, — з ненавистю заговорив Швондер, — прийшли до вас після загальних зборів мешканців нашого будинку, на яких стояло питання про ущільнення квартир будинку...
— Хто на кому стояв? — перепитав Пилип Пилипович. — Будьте так ласкаві викладати ваші думки ясніше.
— Питання стояло про ущільнення.
— Досить! Я зрозумів! Вам відомо, що постановою 12 цього серпня моя квартира звільнена від будь-яких ущільнень і переселень?
— Відомо, — відповів Швондер, — але загальні збори, розглянувши ваше питання, дійшли висновку, що загалом ви займаєте надмірну площу. Украй надмірну. Ви один живете в семи кімнатах.
— Я один живу і працюю в семи кімнатах, — наголосив Пилип Пилипович, — і бажав би мати восьму. Вона мені необхідна під бібліотеку.
Четверо оніміли.
— Восьму! Е-хе-хе, — промовив блондин, позбавлений головного убору, — от тобі й маєш.
— Це неймовірно! — вигукнув юнак, який виявився жінкою.
— У мене вітальня — зауважте — вона ж і бібліотека, їдальня, мій кабінет — 3. Оглядова — 4. Операційна — 5. Моя спальня — 6 і кімната прислуги — 7. Загалом, не вистачає... Та, втім, це не має значення. Моя квартира вільна, і розмові кінець. Можу я йти обідати?
— Перепрошую, — сказав четвертий, схожий на міцного жука.
— Перепрошую, — перебив його Швондер, — от саме щодо їдальні й оглядової ми і прийшли поговорити. Загальні збори просять вас добровільно, в порядку трудової дисципліни, відмовитися від їдальні. їдалень у Москві не має ніхто.
— Навіть Айседора Дункан, — дзвінко крикнула жінка.
З Пилипом Пилиповичем щось зробилося, через що його обличчя ніжно почервоніло і він не вимовив жодного звуку, вичікуючи, що буде далі.
— І від оглядової також, — продовжував Швондер, — оглядову чудово можна з’єднати з кабінетом.
— Угу, — мовив Пилип Пилипович якимось дивним голосом, — а де ж я маю обідати?
— У спальні, — хором відповіли всі четверо.
Червонястість Пилипа Пилиповича набула трохи сіруватого відтінку.
— У спальні їсти, — мовив він стишеним голосом, — в оглядовій читати, в приймальні одягатися, оперувати в кімнаті прислуги, а в їдальні оглядати. Цілком можливо, що Айседора Дункан так і робить. Може бути, вона в кабінеті обідає, а кроликів ріже у ванній. Може бути. Та я не Айседора Дункан!.. — раптом гаркнув він, і червонястість його стала жовтою. — Я обідатиму в їдальні, а оперуватиму в операційній! Передайте це загальним зборам, і уклінно вас прошу повернутися до ваших справ, а мені дати змогу споживати їжу там, де це роблять усі нормальні люди, тобто в їдальні, а не в передпокої і не в дитячій.