— Тоді, професоре, зважаючи на вашу затяту протидію, — сказав схвильований Швондер, — ми подамо на вас скаргу у вищі інстанції.
— Ага, — мовив Пилип Пилипович, — так? — І голос його набрав підозріло чемних ноток. — Одну хвилиночку попрошу вас почекати.
«Оце мужик, — у захваті подумав пес, — геть як я. Ох, кусоне він їх зараз, ох кусоне. Не знаю ще — яким способом, але так кусоне... Бий їх! От би взяти цього дебелого зараз вище чобота за підколінне сухожилля... Р-р-р...»
Пилип Пилипович, стукнувши, зняв трубку з телефона і сказав у неї так:
— Будь ласка... Так... Дякую вам. Петра Олександровича попросіть, будь ласка. Професор Преображенський. Петре Олександровичу? Дуже радий, що вас застав. Дякую вам, здоровий. Петре Олександровичу, ваша операція скасовується. Що? Зовсім скасовується. Так само, як і всі інші операції. Ось чому: я припиняю роботу в Москві і взагалі в Росії... Зараз до мене увійшли четверо, з них одна жінка, переодягнена чоловіком, і двоє озброєних револьверами і тероризували мене в квартирі з метою відняти її частину.
— Дозвольте, пане професоре, — почав Швондер, спадаючи з лиця.
— Вибачте... Я не маю жодного бажання повторювати все, що вони говорили. Я не охочий до нісенітниць. Досить сказати, що вони запропонували мені відмовитися від моєї оглядової, іншими словами, змушують мене оперувати вас там, де дотепер різав кроликів. За таких умов я не лише не можу, а й не маю права працювати. Тому я припиняю діяльність, закриваю квартиру і їду в Сочі. Ключі можу передати Швондеру. Нехай він оперує.
Четверо вклякли. Сніг танув у них на чоботях.
— Що ж робити... Мені самому дуже неприємно... Як? Ой, ні, Петре Олександровичу! Ні. Більше я так не згоден. Моєму терпінню настав край. Це вже другий випадок із серпня місяця. Як? Гм... Як завгодно. Хоча б. Але тільки одна умова: ким завгодно, коли завгодно, що завгодно, але щоб це був такий папірець, за наявності якого ні Швондер, ні хтось інший не міг би навіть підійти до дверей моєї квартири. Остаточний папірець. Фактичний. Справжній! Броня. Щоб моє ім’я навіть не згадувалося. Скінчено. Я для них помер. Так. Так. Будь ласка. Ким? Ага... Ну, це інша річ. Ага, добре. Зараз передаю трубку. Будьте люб’язні, — зміїним голосом звернувся Пилип Пилипович до Швондера, — зараз із вами розмовлятимуть.
— Дозвольте, пане професоре, — сказав Швондер, то спалахуючи, то згасаючи, — ви спотворили наші слова.
— Попрошу вас не вживати таких слів.
Швондер розгублено взяв трубку й мовив:
— Я слухаю. Так... Голова будинкового комітету... Ми ж діяли за правилами... Так у професора і без цього особливе становище... Ми знаємо про його роботу... Аж п’ять кімнат хотіли залишити йому... Ну, гаразд... P-раз так... Гаразд...
Геть червоний, він повісив трубку і повернувся.
«Як обплював! Ну і мужик! — захоплено подумав пес. — Що він, слово чи що таке знає? Ну, тепер можете мене бити — як хочете, а я звідси не піду».
Троє, роззявивши роти, дивилися на зганьбленого Швондера.
— Це якась ганьба! — несміливо вимовив той.
— Якби зараз була дискусія, — почала жінка, хвилюючись і спалахуючи рум’янцем, — я довела б Петру Олександровичу...
— Перепрошую, чи не цієї самої хвилини ви хочете відкрити тут дискусію? — ввічливо запитав Пилип Пилипович.
Очі жінки спалахнули.
— Я розумію вашу іронію, професоре, ми зараз підемо... Тільки я як завідувач культвідділом будинку...
— За-ві-дувачка, — поправив її Пилип Пилипович.
— Хочу запропонувати вам, — і жінка з-за пазухи витягла кілька яскравих і мокрих від снігу журналів, — узяти кілька журналів на користь дітей Німеччини. За полтиник штука.
— Ні, не візьму, — коротко відказав Пилип Пилипович, зиркнувши на журнали.
Неймовірне здивування з’явилося на обличчі, а жінка вкрилася плямами журавлинного кольору.
— Чому ж ви відмовляєтеся?
— Не хочу.
— Ви не співчуваєте дітям Німеччини?
— Співчуваю.
— Чи шкодуєте полтиник?
— Ні.
— Так чому ж?
— Не хочу.
Помовчали.
— Чи знаєте, пане професор, — мовила дівчина, важко зітхнувши, — якби ви не були європейським світилом і за вас найобурливішим чином не заступалися б (блондин смикнув її за край куртки, але вона відмахнулася) особи, яких, я впевнена, ми ще роз’яснимо, вас слід було б заарештувати.