— Законна вимога, — погодився Холмс. — Докторе Мортімер, мені здається, ви самі маєте розповісти серові Генрі про все, про що розповідали нам.
Підбадьорений цим проханням, наш учений друг вийняв із кишені рукопис і газету й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, іноді перериваючи доктора здивованими вигуками.
— Та-ак, чудова ж мені дісталася спадщина! — сказав він, коли тривале оповідання скінчилося. — Про собаку я, звичайно, ще з дитинства чув. Легенду розповідали в нашій родині, хоча досі я не надавав їй ніякого значення. Що ж до дядькової смерті, то в мене так усе переплуталося в голові, що я нічого не можу зрозуміти. Як на мене, ви самі не знаєте, до кого тут треба було звертатися — до священика чи до полісмена.
— Істинна правда.
— А тепер ще цей лист, якого я отримав. Він, вочевидь, якось пов’язаний із загальним перебігом подій.
— Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, — сказав доктор Мортімер.
— І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, — сказав Холмс, — якщо попереджає про небезпеку.
— А може навпаки — комусь вигідно віджахнути мене від Баскервіль-Холу?
— Це теж цілком імовірно… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що ви запропонували мені таке цікаве, складне завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати, можна вам їхати до Баскервіль-Холу чи ні.
— А чому б мені туди не поїхати?
— Очевидно, це небезпечно.
— Звідки ж ця небезпека — від нашого сімейного страховиська чи від людей?
— Це нам і слід з’ясувати.
— Хай там що, але моя відповідь буде такою: ні пекельні сили, ні людська підступність мене тут не втримають. Я поїду до будинку своїх прародичів. Це остаточне рішення. — Його темні брови зійшлися в одну лінію, по смаглявому обличчю розлилася фарба. Баскервілівська неприборканість явно давала про себе знати й у цьому останньому нащадкові їхнього роду. — Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося від вас почути. Не так-то просто одразу все засвоїти й вирішити, що робити далі. Мені хотілося б годинку побути на самоті й усе обміркувати. Знаєте що, містере Холмс? Зараз пів на дванадцяту, і я вирушаю до себе в готель. Що, коли ви й ваш друг доктор Ватсон прийдете до нас на обід годині о другій? На той час я щось надумаю.
— Вас це влаштовує, Ватсоне?
— Цілком.
— Тоді ми приїдемо. Викликати для вас кеб?
— Ні, я краще прогуляюся, трохи прийду до тями після наших розмов.
— Я залюбки до вас приєднаюся, — сказав його супутник.
— То побачимося о другій. До зустрічі, щасти вам.
Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився — від його млявості не залишилося й сліду, він знову став людиною дії.
— Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.
Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і за дві-три хвилини повернувся вже в сюртуку.
Ми помчали на вулицю. Докторів Мортімера і Баскервіля ще можна було побачити приблизно за двісті кроків від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-Стріт.
— Наздогнати їх?
— В жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не сумуватимете, то я з вами й поготів. Наші друзі таки праві: прогулятися в такий ранок — справжнє задоволення.
Він пришвидшив ходу, і відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами потроху скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-Стріт, потім — на Ріджент-Стріт.
Біля однієї з крамниць сер Генрі й доктор Мортімер зупинилися, роздивляючись вітрину, і Холмс зупинився також. За секунду він раптом задоволено мугикнув і, простеживши напрямок його пильного погляду, я побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть кеб, у вікні якого було видно людину. Кеб повільно рушив.
— От його нам і треба, Ватсоне! Ходімо. Постараємося хоча б роздивитися цю людину.
Тієї ж хвилини переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Одразу прочинилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебменові, і кеб стрімко помчав по Ріджент-Стріт. Холмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно — вільних не було. Тоді він кинувся в самісіньку гущавину вуличного руху за кебом, що швидко зникав удалині.
— Дідько! — блідий від розчарування, ледве вимовив він, випірнувши з вуличного потоку. — От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо ви маєте хоч краплю порядності, ви занесете до своїх анналів цю мою прикру помилку нарівні з моїми успіхами.