— А вам нічого не спадає на думку? Ви ж знайомі з моєю методикою. Спробуйте її застосувати.
— Висновок очевидний: перш ніж переїхати до провінції, ця людина практикувала в Лондоні.
— А якщо ми зазирнемо трохи далі? Погляньте на це ось з якого боку: чому йому було зроблено подарунок? Коли його друзі вважали за потрібне гуртом піднести йому цього ціпка на знак своєї прихильності?
Очевидно, в той час, коли доктор Мортімер пішов з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це нам відомо. Найімовірніше, роботу в лікарні він змінив на сільську практику.
Чи не будуть наші висновки занадто сміливими, коли ми скажемо, що подарунок було зроблено саме у зв’язку з залишенням посади?
— Це цілком імовірно.
— Тепер погодьтеся, що він не міг бути у штаті консультантів лікарні, бо ця посада надається тільки лікареві з солідною лондонською практикою, а такий лікар з міста навряд чи виїхав би. Тоді ким же він був? Якщо він працював там і не був штатним консультантом, це означає, що йому відводилася скромна роль куратора[1], який живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він пішов звідти п’ять років тому — погляньте на дату на ціпку. Таким чином, мій любий Ватсоне, ваш солідний літній сімейний лікар зник, мов пара, а замість нього перед нами виросла досить симпатична людина років тридцяти, нечестолюбна, неуважна, яка ніжно любить свого собаку, за моїми скромними припущеннями, більшого за тер’єра, але меншого за мастифа.
Я недовірливо розсміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку дивана, випускаючи під стелю маленькі кільця диму, які плавно розліталися в повітрі.
— Щодо останнього пункту, то тут вас ніяк не перевіриш, — сказав я, — але деякі відомості про вік цієї людини і його кар’єру ми зараз відшукаємо.
Я зняв зі своєї маленької книжкової полиці медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося небагато Мортімерів, але я одразу відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:
— «Мортімер Джеймс, з 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік — куратор Черінґкросської лікарні. Визнаний гідним премії Джексона в розділі порівняльної патології за роботу „Чи варто вважати хвороби атавістичним явищем?“. Член-кореспондент Шведського товариства патологів. Автор статей „Аномальні явища атавізму“ („Ланцет“, 1882), „Чи прогресуємо ми?“ („Вісник психології“, березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Ґаньбі-Берроу».
— Жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, — з лукавою усмішкою сказав Холмс, — зате справді сільський лікар, як ви тонко підмітили. Мої висновки правильні. А що ж до епітетів, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, нечестолюбний і неуважний.
А ось це я знаю з власного досвіду — лише симпатичні люди отримують подарунки на прощання, лише нечестолюбні змінюють лондонську практику на сільську, і тільки неуважні можуть залишити свого ціпка замість візитівки після години очікування у вашій вітальні.
— А собака?
— Його привчили носити ношу за хазяїном. Цей ціпок не з легких, собака брав його посередині й міцно стискав зубами. Сліди від них досить чіткі. Як видно з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа вузькі. Можливо, що… Боже мій! Ну звісно ж, кучерявенький спанієль!
Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля вікна. Останні слова він промовив з такою впевненістю, що я здивовано поглянув на нього:
— Послухайте, друже мій, а чому ви так у цьому переконані?
— А тому, що я бачу собаку біля наших дверей, а от і дзвінок його хазяїна. Не йдіть, Ватсоне, прошу вас. Ви з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна хвилина, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки вриваються у ваше життя, але невідомо, що вони несуть за собою — добро чи зло. Що знадобилося людині науки, докторові Джеймсу Мортімеру від детектива Шерлока Холмса?.. Увійдіть.
Зовнішність нашого гостя здивувала мене, оскільки я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, який стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько поставленими очима, які яскраво поблискували за скельцями окулярів у золотій оправі.
Одягнений він був, як і годиться людині його професії, але якось неохайно: старий зношений піджак, обшарпані штани. Попри свою молодість він уже сутулився і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Щойно наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у Холмсових руках, і він з радісним вигуком потягнувся за ним.