Выбрать главу

— А потім?

— Потім ви будете чекати, поки я обміркую подальший план дій, а до того часу нічого йому не кажіть.

— Скільки вам знадобиться часу на це?

— Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мор­тімер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятій годині ранку та приведете із собою сера Генрі Баскервіля. Мені треба по­знайомитися з ним.

— Домовилися, пане Голмс.

Він записав дату та годину побачення на манжеті і, так само неуважно озираючись на всі боки, швидко вийшов з кімнати.

Шерлок гукнув його зі сходів:

— Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви кажете, що привида на болотах бачили і раніше?

— Авжеж, про це розповідають аж троє.

— А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

— Не знаю. Не чув.

— Дякую вам. На все добре.

Голмс сів на своє місце в кутку тапчана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною посмішкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчі, коли перед сищиком поставало гідне його завдання.

— Вже йдете, Ватсоне?

— Так, якщо нічим не можу вам допомогти.

— Ні, друже мій, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дій. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, заверніть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую заздалегідь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавої загадки, яку нам загадали сьогодні вранці.

Самота і спокій були потрібні моєму приятелю в години напруженої розумової роботи, коли він зважував усі найдрібніші подробиці справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, яка інформація істотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубі і повернувся на Бейкер-стрит тільки ввечері, близько дев’ятої години.

Я відчинив двері у вітальню і перелякався — чи не пожежа у нас? Бо в кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве виднілося світло лампи. Але мої побоювання були марними: мені вдарило в ніс їдким запахом міцного дешевого тютюну, від чого у мене негайно почало дерти в горлі. Крізь димову завісу я ледве розгледів Голмса, котрий зручно вмостився в кріслі. Він був у халаті і тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові рулони.

— Застудилися, Ватсоне? — спитав він.

— Ні, просто дух захопило від цього отруйного ладану.

— Так, ви, здається, маєте рацію: тут трохи накурено.

— Яке там «трохи»! Дихати нічим!

— Тоді відчиніть вікно. Я бачу, ви просиділи весь день у клубі?

— Голмсе, друже!..

— Правильно?

— Звісно, що правильно, але як ви...

Він засміявся, роздивляючись мою розгублену фізію.

— Ваша наївність, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви зна­ли, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні вміння! Джентльмен іде з дому в дощову негоду. Увечері він повертається чистенький, без жодної плямочки. Циліндр і черевики на ньому виблискують, як і раніше. Отже, він десь просидів весь день. Близьких друзів у нього немає. Де ж він був? Хіба це не очевидно?

— Так, цілком очевидно.

— Світ наповнений такими очевидностями, але їх ніхто не помічає. Як гадаєте, а де був я?

— Також весь день просиділи на одному місці?

— А от і ні, я встиг побувати в Девонширі.

— Подумки?

— Саме так. Моє тіло залишалося тут, у кріслі, і, як це не сумно, встигло випити за день дві великих кавоварки і викурити неймовірну кількість тютюну. Як тільки ви пішли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських боліт, і мій дух блукав ними весь день. Тішу себе надією, що тепер освоївся з цими місцями як слід.

— Мапа дрібного масштабу?

— Так, дуже дрібного, — сищик розгорнув одну секцію цієї мапи і поклав її на коліна. — Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Усередині стоїть Баскервіль-хол.

— Оточений лісом?

— Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але мені здається, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд — та саме селище Ґрімпен, де міститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортімера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрічається вкрай рідко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лікар. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це — дві ферми: «Кам’яні стовпи» та «Гниле болото». За чотирна­дцять миль від них — прінстаунська в’язниця суворого режиму. А між цими окремими точками і навколо них стеляться похмурі, позбавлені ознак життя болота. Ось вам сцена, на якій сталася ця трагедія і, можливо, розіграється ще раз на наших очах.