— Так, але, може, його справді кудись засунули. Вчора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там залишився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Найприкріше, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг оновити її.
— Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж?
— Вони були світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.
— Отже, після приїзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?
— Та я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Справа в тому, що якщо вже людині судилося стати власником великого маєтку, то й одягатися треба відповідно, а я дещо нехтував своїм виглядом, живучи на Заході. У числі інших речей були куплені і ці черевики — за шість доларів! А ось одягти їх так і не вдалося.
— Якщо це крадіжка, то доволі безглузда, — зауважив Шерлок Голмс. — Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортімером: ваш черевик скоро знайдеться.
— А тепер, джентльмени, — рішуче озвався баронет, — нумо розтлумачити мені те, про що я досі не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого хиляться всі ці балачки.
— Законна вимога, — погодився детектив. — Доктор Мортімер, гадаю, ви маєте самі все пояснити серу Генрі, як розповіли нам.
Підбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв із кишені рукопис і часопис, і повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, час від часу перериваючи медика здивованими вигуками.
— Оце так, гарненька ж мені дісталася спадщина! — сказав він, коли довге оповідання добігло кінця. — Про собаку я, звісно, чув ще з дитячих років. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй жодного значення. А що стосується смерті дядька, то у мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу второпати. Гадаю, що ви самі не знаєте, до кого тут треба звертатися — до священика чи полісмена.
— Підтверджую.
— А тепер ще цей лист, який я отримав. Він, мабуть, якось пов’язаний зі загальним ходом подій.
— Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, — зауважив доктор Мортімер.
— І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, — додав Голмс, — якщо попереджає вас про небезпеку.
— А може, навпаки: комусь вигідно відлякати мене від Баскервіль-холу?
— І це не виключено... Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати по суті: можна вам їхати в Баскервіль-хол чи ні?
— А чому б мені туди не поїхати?
— Либонь, це небезпечно.
— Звідки ж ця небезпека надходить — від нашого родинного страховиська чи від людей?
— Ось це й доведеться з’ясувати.
— Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не втримають мене тут. Я поїду в будинок своїх пращурів. Це вирішено остаточно.
Його темні брови зійшлися в одну лінію, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервільська свавільність явно давалася взнаки і в цьому останньому нащадку їхнього роду.
— Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почути від вас. Не так легко відразу допетрати й одразу вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годинку наодинці та зважити все на дозвіллі. Знаєте що, пане Голмс? Зараз пів на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви і ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснідати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.
— Вас це влаштовує, Ватсоне?
— Цілком.
— Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?
— Ні, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями після нашої розмови.
— Я із задоволенням приєднаюся до вас, — сказав його супутник.
— Отже, о другій годині ми побачимося. До скорої зустрічі, бувайте здорові.
Ми чули, як наші відвідувачі спустилися вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Шерлок миттєво перемінився — від його млосності не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.
— Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодної секунди.
Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три хвилини повернувся вже в костюмі.
Ми збігли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.
— Наздогнати їх?
— У жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не нудьгуватимете, то я з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: пройтися такого ранку — одне задоволення.