— Гаразд. Припустимо, що літери «ЧКЛ» означають «Черінґ-кроська лікарня». Які ж інші висновки можна звідси зробити?
— А вам нічого не спадає на гадку? Ви ж вивчали мій метод. Спробуйте його застосувати.
— Висновок очевидний: перш ніж поїхати в село, цей чоловік практикував у Лондоні.
— А що, якщо посунутися трохи далі? Погляньте на це ось під яким кутом зору: з якої нагоди цей дарунок? Коли його друзі вважали за потрібне подарувати спільно йому цей ціпок, аби показати своє шанування? Вочевидь, тоді, коли доктор Мортімер звільнився з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаємо. Припустімо, що роботу в лікарні він змінив на сільську практику. Чи будуть наші висновки занадто сміливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звільнення?
— Таке цілком можливе.
— Тепер зазначте, що він не міг перебувати в штаті консультантів лікарні, бо це дозволено тільки лікарям із солідною лондонською практикою, а такий лікар навряд чи поїхав би з міста. Тоді ким він був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора [1], котрий живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він звільнився звідти п’ять років тому — гляньте на дату на ціпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солідний літній домашній лікар випарувався, а замість нього перед нами виріс вельми симпатичний чоловік віком близько тридцяти років, не марнославний, неуважний, котрий ніжно любить свого собаку, який дещо більший за тер’єра, але менший за мастифа.
Я недовірливо реготнув, а Шерлок Голмс відкинувся на спинку тапчана і випустив у стелю маленькі колечка диму, які плавно похитувалися в повітрі.
— Що стосується останнього пункту, то його нереально перевірити, — сказав я, — однак певну інформацію про вік цього чоловіка і його кар’єру знайти можна.
Я зняв зі своєї маленької книжкової полички медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося кілька Мортимерів, але я відразу ж відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:
«Мортімер Джеймс, із 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рік — куратор Черінґ-кроської лікарні. Нагороджений премією Джексона з порівняльної патології за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавістичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор статей «Аномальні явища атавізму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Гай-Берроу».
— І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, — з лукавою посмішкою зауважив Голмс, — зате він справді сільський лікар, як ви доречно зазначили. А мої висновки правильні. Що ж стосується означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, не марнославний і неуважний. Це вже я знаю з досвіду — тільки симпатичні люди отримують прощальні подарунки, лише не марнославні змінюють лондонську практику на сільську і тільки неуважні здатні залишити свій ціпок замість візитівки, прочекавши більше години у вашій вітальні.
— А собака?
— Був привчений носити ціпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав її посередині та міцно стискав зубами, сліди яких видно дуже чітко. Судячи з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа — завузькі. Може, хіба... Боже милий! Ну, звісно ж, кокер-спанієль!
Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кімнаті, а потім зупинився біля віконної ніші. В його останніх словах прозвучала така тверда впевненість, що я зачудовано глипнув на нього:
— Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевнені?
— З тієї простої причини, що бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок її господаря. Не йдіть, Ватсоне, благаю. Ви ж із ним колеги, тому ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою — добро чи зло, невідомо. Що ж знадобилося людині науки, доктору Джеймсу Мортімеру, від детектива Шерлока Голмса?.. Увійдіть.
Зовнішність нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярів. Одягнений він був, як і личить людині його фаху, але з певною неохайністю: дуже затерта маринарка, обшарпані штани. Він уже сутулився, незважаючи на молоді роки, і дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тільки наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у руках Голмса, і він із радісним вигуком потягнувся за ним.